1966 рік, у джунглях В’єтнаму тривала війна. США, які направили сюди свої війська, активно і широко застосовували найновішу зброю та військову техніку. В «гарячі точки» американських солдатів легко перекидали вертольотами, проти яких стрілецьке та малокаліберне артилерійське озброєння в’єтнамців часто виявлялося малоефективним. У той час Радянський Союз надавав В’єтнаму матеріальну й військову допомогу. Тому конструкторам «поштової скриньки» в підмосковному місті Климовську (нині ЦНДІТОЧМАШ) було доручено терміново створити «протиотруту» проти гвинтокрилих машин янкі.
21 червня 1966 р. міністр оборонної промисловості наказом № 473 зобов’язав конструкторів спроєктувати легку надійну зброю залпового зенітного вогню, яку обслуговуватиме розрахунок із 1—2 осіб.
Проєктування велося в суворій таємниці. Заглибившись у роботу, климовці розглянули кілька варіантів носимої плечової пускової установки та детально вивчили наявний у них аналогічний німецький пусковий пристрій «Люфтфауст», захоплений радянською армією як трофей на завершальному етапі Другої світової війни 1941—1945 рр.
Який калібр обрати? Як запускати реактивні снаряди — залпом чи чергою? Саме ці питання передусім постали перед ними. Народження нової зброї напряму залежало від їх вирішення. Чимало довелося попрацювати головним розробникам нової зброї — конструкторам А. Г. Новожилову та В. М. Каракову. Проведені ними розрахунки показали, що найоптимальнішим (за масою, габаритами та ефективністю стрільби) буде безвідкатна зброя, яка стріляє залпом від єдиного метального заряду сімома 30-мм некерованими ракетами. Блок некерованих реактивних снарядів. Маса блоку — 5,3 кг.
Конструктивно ця зброя була оформлена у вигляді блоку стволів із зарядною камерою, поверх яких був нанесений захисний кожух із пінопласту та склотканини, що надало пусковій установці циліндричну форму. Зарядна камера закривалася відкидним соплом-затвором. Для утримання в момент пострілу зброю обладнали двома пістолетними рукоятками. Пуск реактивних снарядів здійснювався за допомогою механічного спускового механізму куркового типу. При згорянні метального заряду виникало тиск у 120 атмосфер, силою якого всі сім снарядів розганялися в пусковій установці до швидкості 110 м/с і отримували обертальний рух близько 100 об/с. Після вильоту з пускової установки на відстані 17—22 м від її дульної частини спеціальні піротехнічні уповільнювачі запускали двигуни снарядів, які через 0,3 с розганяли «ереси» до 560 м/с. Для збільшення площі ураження конструктори застосували віялоподібне розведення стволів. Тому до цілі снаряди летіли за розбіжними траєкторіями.
При проєктуванні зброї найскладнішим виявилося питання створення конструкції метального заряду. Адже при відносно низьких рівнях тиску порохових газів двигунів необхідно було отримати високу початкову швидкість снарядів і забезпечити водночас ідеальне динамічне урівноваження системи при пострілі, тобто виключити віддачу. Організаціям, яким Міноборпром доручив вирішення цього завдання, не вдалося знайти прийнятного технічного рішення. Пів року проєктно-вишукувальних робіт не дали відчутного результату. Реактивні снаряди, названі НРС-30, мали низку серйозних конструктивних і технологічних недоліків. Розсіювання їх у залпі було настільки великим і нестабільним, що говорити про ефективність створюваної переносної зенітної реактивної установки не доводилося.
На початку 1967 р. цю задачу климовські винахідники вирішили власними силами. Ними був створений блок снарядів одноразового використання, який об’єднав у собі сім «ересів», розташованих по колу. Цей блок мав повністю комплектуватись на заводі й надходити до військ у готовому до застосування вигляді. Як показали подальші випробування, таке рішення було правильним. Воно значно полегшило заряджання пускової установки та збільшило скорострільність нової зброї.
Подбали конструктори й про зручність транспортування пускової установки та боєзапасу. Враховуючи умови, в яких вона мала експлуатуватися, були розроблені два типи в’юків. Зовні вони нагадували великі каркасні рюкзаки. В одному містилася пускова установка і два блоки «ересів», у другому — чотири блоки снарядів. Кожен в’юк важив 23 кг.
Випробування
До квітня 1967 р. переносна зенітна ракетна система набула остаточного вигляду і була представлена на випробування. Їй було присвоєно найменування «Колос». Випробування «Колоса» тривали з червня 1967 по травень 1968 р. Результати виявилися блискучими. За основними тактико-технічними параметрами (габаритами, масою та кутами обстрілу) зброя повністю відповідала проєктному завданню, а за ймовірністю ураження суттєво перевершувала його. Дослідні стрільби показали, що за ефективністю ракети «Колоса» рівноцінні 37-мм снаряду автоматичної зенітної гармати. Навіть 10-мм броня не становила для них перешкоди. Її пробиття відзначалося в усіх випадках при зустрічі снарядів із бронеплитами під кутами від 0 до 60°. Ймовірність ураження вертольота одним залпом на висоті 300 м при дальності 500 м становила: завислого — 14 %, такого, що летить — 4%.
Вогневі випробування, в яких брали участь 6 осіб, показали, що комплекс «Колос» безпечний у поводженні, а віддача при стрільбі з нього переноситься навіть легше, ніж при пострілі з гранатомета РПГ-7.
На полігоні також були випробувані можливості «Колоса» при стрільбі по наземних цілях. Виявилося, що його можна з успіхом застосовувати на дальностях до 2 км для знищення скупчень техніки, складів пального та різних літальних апаратів на аеродромах.
Однак, попри позитивні результати, отримані на випробуваннях, «Колос» не був прийнятий на озброєння і серійно не випускався. Причина полягала, очевидно, в тому, що проєктувалася ця зброя не для Радянської Армії.
Тактико-технічні дані
-
Маса, кг — 9,2
-
Довжина, мм — 1500
-
Маса снарядів, кг — 4,5
-
Кількість ракет у залпі — 7
-
Максимальний кут підвищення, град. — 60
-
Розрахунок, осіб — 2
1 
2 
3 
4