Часто можна почути такий вислів — «Вони ще в обмотках ходять», що характеризує крайню відсталість, бідність і безперспективність існування тих, про кого це говориться. Тим не менш, просто — не завжди означає убого. Просто — не означає ганебно. Обмотки (або онучі, як їх називали по-російськи) в роки як Першої, так і Другої світових воєн стали абсолютними лідерами у взуттєвій військовій промисловості практично всіх воюючих країн світу — і Англії, і Німеччини, і Франції, і, звісно ж, Росії та СРСР. У порівнянні з чоботами обмотки дозволяли командуванню військами вирішити одразу кілька завдань — швидко і дешево забезпечити солдатів взуттям, яке дозволяло виконувати бойові завдання, створити значно гігієнічніші умови для ніг піхотинця під час тривалих маршів та забезпечити максимальну зручність під час бойових дій, особливо для піхоти. При цьому солдат міг самостійно замінити зіпсовані обмотки значно простіше і швидше, ніж пошкоджені чоботи.
В обмотках під час Другої світової ходили не лише бійці РСЧА, але й німецькі, італійські, фінські війська активно використовували цей вид взуття. Причому не цуралися обмоток і офіцери вермахту (див. фото). У Червоній армії після 1943 року, коли чоботами був забезпечений уже кожен боєць, командири підрозділів дозволяли солдатам самостійно вирішувати, що одягати — чоботи чи обмотки.
Ось як згадував про обмотки ветеран війни О.Я. Колов:
«…Ми натягуємо штани, черевики… Найскладніше — обмотки: п’ять метрів на обидві ноги треба намотати за якісь одну-дві хвилини. А в тісноті штовхнеш сусіда ненароком, виб’єш із його рук обмотку, і зашипить вона по підлозі, розкручуючись і плутаючись у ногах інших. “Нещасний” сусід ловить свою обмотку і, поспішно намотуючи її на ногу, думає лише про одне: “Не спізнитися б у стрій!”
Не подобались нам обмотки. Але недарма кажуть: “Немає лиха без добра”. Добрим словом згадували ми ті обмотки, коли ходили на тактичні заняття глибоким снігом уже в чоботах. Провалишся глибше коліна в сніг і зачерпнеш його повний чобіт. Лягай тоді на спину, задирай ноги догори і витрушуй. “То інша річ — черевики з обмотками! Жодна сніжинка не потрапить”».
Цікаво, що на початок XX століття обмотки були і загальноприйнятим елементом одягу спортсменів Європи в зимову пору — бігунів, лижників, ковзанярів. Часто використовували їх і мисливці. Еластичних синтетичних матеріалів тоді ще не існувало, а щільний матерчатий «бинт» навколо ноги не лише фіксував і захищав її, але й мав низку переваг перед шкірою.
Обмотка легша за будь-які шкіряні гетри та халяви, нога під нею краще «дихає», отже, менше втомлюється, і, що головне на війні, надійно захищає ногу від пилу, бруду чи снігу. Повзаючи по-пластунськи, солдат у чоботях так чи інакше буде загрібати їх халявами, а обмотки — ні. При цьому нога, обмотана в кілька шарів тканини, непогано захищена і від вологи — ходіння по росі, мокрому ґрунту чи снігу не призводить до повного промокання.
У бездоріжжя, в полі чи у залитих водою окопах чоботи грузли в багнюці й спадали, черевик же з добре перев’язаною обмоткою тримався міцно. У спеку ж ноги в обмотках не пріють, на відміну від ноги в чоботі, а в холодну пору додатковий шар тканини непогано гріє.
Але головною перевагою обмоток для великої війни виявилася інша їхня властивість — їхня вражаюча дешевизна і простота. Саме тому вже до 1916 року солдати всіх воюючих країн воювали, переважно, в обмотках.
Виробництво цього нехитрого предмета досягало тоді фантастичних обсягів. Наприклад, лише одна британська компанія Fox Brothers & Co Ltd за роки Першої світової війни виготовила 12 мільйонів пар обмоток, у розгорнутому вигляді це стрічка довжиною 66 тисяч кілометрів — достатньо, щоб двічі обмотати все узбережжя Великобританії.
Попри всю простоту, обмотки мали свої особливості і вимагали навичок для носіння. Існувало кілька різновидів обмоток. Найпоширенішими були обмотки, які фіксувалися зав’язками, але були й варіанти, що кріпилися маленькими гачками та пряжками.
У російській армії зазвичай використовували найпростіші обмотки на зав’язках довжиною 2,5 метра і шириною 10 см. У положенні «знято» їх скручували в рулон, причому шнурки опинялися всередині, утворюючи своєрідну «вісь». Взявши такий рулон, солдат починав намотувати обмотку на ногу знизу вгору. Перші витки мали бути найтугішими, ретельно закриваючи верхню частину черевика спереду і ззаду. Потім стрічка бинтувалася на ногу, останні витки трохи не доходили до коліна. Кінець обмотки зазвичай мав форму трикутника, у вершину якого вшивалися два шнурки. Ці шнурки обмотувалися навколо останнього витка і зав’язувалися, отриманий бантик ховався за верхній край обмотки.
