Мінні поля. Дуже простий і дуже ефективний засіб захисту своїх позицій від ворожих атак. Звичайно, вони не є абсолютним засобом стримування, але боротьба з ними забирає чимало сил і часу. Найперший спосіб створення проходів у мінних полях з’явився невдовзі після мін і полягав у ручному виявленні та знешкодженні ворожих «сюрпризів». Ефективно, але довго і ризиковано. До того ж підготовка хорошого фахівця-сапера справа не швидка і складна. Альтернатива живим саперам – металеві мінні трали. Але цей вид протимінної апаратури дістав поширення тільки за часів широкого застосування танків. Були спроби використовувати для розмінування артилерію, але це виходило ще складніше, ще довше і менш доцільно: потрібно було вкладати снаряди з великою точністю. Та й то, при великій витраті боєприпасів у проході все одно залишалася пара-трійка працездатних мін.
Перший крок до сучасних систем розмінування зробили англійці у 1912 році. Тоді певний капітан Макклінток із бангалорського гарнізону запропонував революційний (як потім з’ясується) засіб для боротьби з… ні, не з мінами – з колючим дротом. У ті часи цей загороджувальний засіб шкодив арміям не менше, ніж кулемети чи інша зброя. Суть пропозиції Макклінтока полягала в знищенні дротяних загороджень вибухом. Для цього п’ятиметрову трубу «зарядили» 27 кілограмами піроксиліну. Цей боєприпас пропонувалося підсовувати під загородження й підривати. Два-три вибухи – і піхота може пройти через утворені «ворота». За видовжену форму боєприпас прозвали «Бангалорською торпедою». У ході Першої світової війни було помічено, що «Торпеди» можна застосовувати не тільки поодинці, а й у зв’язці – кілька труб можна було з’єднувати по кілька штук, а для зручності пересування полем бою передні секції встановлювалися на лижі або колеса. Між світовими війнами з’явилася ідея, що полягала в одночасному застосуванні і танкових тралів, і «Бангалорських торпед». Танк тралами робив прохід для себе і буксував зв’язку з труб зі вибухівкою. Далі цей «хвіст» підривався, і слідом за танком могла йти піхота. Першою серійною машиною, пристосованою для такої роботи, став Churchill Snake, який тягнув за собою послідовно 16 п’ятиметрових труб.
Слідом за танком
У Радянському Союзі про сухопутні «Торпеди» знали й вели відповідні роботи. Але перед війною в країні були більш пріоритетні питання, тому перший подібний засіб розмінування інженерні війська отримали тільки після війни. Перший радянський видовжений заряд УЗ являв собою двометрову трубу діаметром 7 см, у яку вміщувалося 5,2 кілограма тротилу. Трохи пізніше з’явилася можливість збирати УЗ у трикутні секції УЗ-3 (по три заряди кожна), які, своєю чергою, можна було з’єднувати в конструкцію завдовжки до ста метрів. Спосіб застосування послідовності УЗ-3 залишався колишнім – танк із тралом витягував заряди розмінування, після чого відбувався їх підрив. Завдяки трикутній формі секції УЗ-3 на мінному полі утворювався прохід завширшки до шести метрів.
УЗ і УЗ-3 виявилися ефективним засобом розмінування, але не обійшлося без недоліків. Власне розмінування відбувалося буквально миттєво. А от підготовка не могла зрівнятися з ним за швидкістю. До того ж танк був хорошою ціллю для противника, не кажучи вже про те, що бронемашині можна знайти і більш «бойове» застосування. Тоді надійшла пропозиція зробити заряд розмінування самохідним – стометрова конструкція з УЗ-3 мала бути оснащена 45 твердопаливними реактивними двигунами. За задумом, двигуни підіймали всю конструкцію й тягнули на мінне поле. Там, вибравши гальмівний трос, заряд вибухав. Розрахункова висота польоту становила один метр. Ця версія видовженого заряду отримала назву УЗ-3Р. Ідея була доброю, але в реалізації були значні проблеми. Усі 45 двигунів потрібно було запускати одночасно. Так само одночасно вони мали виходити на максимальний режим роботи. Застосовувана електросхема не справлялася з одночасним запуском. Розкид у часі старту двигунів, треба зазначити, був невеликий – частки секунди. Але й їх вистачало для нестабільного руху всієї конструкції. УЗ-3Р починав звиватися, стрибати з боку в бік, але через кілька секунд усе ж переходив у горизонтальний політ. Політ теж не давався легко. Перешкоди вище 50–70 см і нахил поверхні навіть у 4° були непрохідними для заряду. При зустрічі зі занадто високою перешкодою заряд розмінування буквально злітав у небо і показував там програму вищого пілотажу. У результаті за такий норов і піротехнічні шоу УЗ-3Р дістав прізвисько «Змій Горинич». Пізніше так почнуть називати й новіші системи розмінування.
Своїм ходом
У 1968 році на озброєння радянських інженерних військ була прийнята бронемашина УР-67. Вона являла собою шасі бронетранспортера БТР-50ПК з установленою на ньому пусковою установкою для видовжених зарядів. Екіпаж із трьох осіб виводив машину на потрібну позицію, здійснював прицілювання й запускав заряд УЗ-67. На відміну від попередніх засобів розмінування він мав не жорстку конструкцію, а м’яку й являв собою два шланги завдовжки 83 метри, заповнені вибуховою речовиною. В одному УЗ-67 уміщалося 665 кг тротилу. Твердопаливна ракета (тим не менш, офіційно вона називається «двигун ДМ-70»), прикріплювана до переднього кінця заряду, здатна доставити вибуховий шнур на відстань до 300–350 метрів від машини. Після того, як відбувався пуск, екіпаж мав здати назад, щоб вирівняти шнур, і здійснити його підрив за допомогою електрозапала (відповідний кабель розташований у гальмівному тросі). 665 кілограмів тротилу робили прохід завширшки шість метрів і завдовжки до 80 метрів. Знешкодження ворожої міни при вибуху відбувається за рахунок детонації її підривача.
Основною ціллю УР-67 є протитанкові міни. Легкі протипіхотні міни або детонують, або викидаються вибуховою хвилею за межі проходу, а міни із запалом подвійного натискання після впливу УЗ-67 можуть залишитися працездатними. Аналогічно йде справа з магнітними мінами, хоча їх запал може бути серйозно пошкоджений вибуховою хвилею. Як видно, у УР-67 було достатньо проблем, але оперативність створення проходу (2–3 хвилини) і возимий боєкомплект із двох зарядів не залишили військових байдужими. У 1972 році «Змій Горинич» отримав новий заряд розмінування – УЗП-72. Він став довшим (93 метри) і важчим, адже в ньому вже було 725 кілограмів вибухової речовини марки ПВВ-7. Дальність пострілу УЗП-72 досягала 500 метрів, а максимальні розміри продовбаного проходу виросли до 90х6 метрів. Як і раніше, УЗП-72 краном або вручну поміщався у відповідний відсік машини (укладається «змійкою»), звідки при запуску витягувався за допомогою твердопаливної ракети, що сходила з направляючої.
У 1978 році на зміну УР-67 прийшла установка УР-77 «Метеорит», яка зараз є основною машиною подібного класу в російській армії. Принцип дії нової установки залишився колишнім, хоча вона отримала новий боєприпас. УЗП-77 за своїми характеристиками аналогічний УЗП-72 і відрізняється лише деякими технологічними моментами. Основою подовженого заряду «77» є детонуючі кабелі ДКПР-4 завдовжки 10,3 метра кожен, що з’єднуються в єдиний шнур накидними гайками. УР-77 має в своїй основі легкоброньоване шасі 2С1, взяте із самохідної гаубиці «Гвоздика».
Корені цього шасі йдуть до тягача МТ-ЛБ. Пускова направляюча витяжних ракет УР-77 і ящики для шнура, на відміну від УР-67, отримали захист у вигляді ковпака-вежі. Дуже корисне нововведення, адже в броньованих ящиках для боєкомплекту знаходиться майже півтори тонни вибухівки. Перед запуском бронековпак разом із пусковою направляючою піднімається на потрібний кут піднесення. Далі вся бойова робота здійснюється буквально парою кнопок: одна відповідає за пуск твердопаливного двигуна, друга – за підрив заряду, а третя – за скидання гальмівного каната. Після натискання третьої кнопки «Метеорит» готовий до продовбування нового проходу. На перезарядку установки потрібно 30–40 хвилин. Закладання вибухового шнура може проводитися як готовим блоком за допомогою крана, так і вручну. Шасі 2С1 є плаваючим (швидкість до 4 км/год). При цьому стверджується, що УР-77 може здійснювати пуск подовженого заряду навіть з води. Тактична сторона цього виглядає сумнівною, але кіноматеріали з подібним пуском існують.
…і інші «Змії Гориничі»
Трохи пізніше УР-77, на початку 80-х, інженерні підрозділи отримали нову переносну установку УР-83П. На відміну від попередніх «Гориничів» вона не мала жодного шасі. Порівняно компактна і мобільна пускова установка після розбирання може переноситися силами розрахунку або перевозитися на будь-якій авто- чи бронетехніці. Принцип дії станкової установки такий самий, як і в попередників, але менші габарити потребували застосування подовженого заряду, що складався лише з одного шнура. Якщо не рахувати складання пускової направляючої та інші «суміжні» питання, процедура проведення пострілу з УР-83П аналогічна використанню самохідних установок.
Перше бойове застосування радянських систем дистанційного розмінування відбулося під час Війни Судного дня в 73-му. Це були поставлені Єгипту установки УР-67. Наступна машина розмінування УР-77 встигла взяти участь майже в усіх війнах, у яких брав участь СРСР, починаючи з афганської. Є інформація, що в деяких конфліктах «Метеорит» використовувався не тільки за своїм прямим призначенням: кілька разів в умовах невеликих населених пунктів вони виконували роль артилерії, закладаючи заряди на ворожих вулицях. Можна уявити, що було на місці будинків після підриву шнура.
На озброєнні зарубіжних держав також є подібні системи, але, наприклад, американська AVLM (заряди М58 MICLIC) на основі мостоукладача не змогла завоювати довіру бійців.
Як не вдосконалювали систему, надійність її не досягла прийнятних значень. Що стосується УР-77, то заміни для неї поки не планується. Річ у тім, що концепція установки виявилася добре проробленою ще на стадії УР-67. Єгипетський досвід застосування цієї установки допоміг лише остаточно «відшліфувати» конструкцію і способи використання. Таким чином, УР-77 за тридцять із лишком років свого існування досі не застаріла й продовжує використовуватися інженерними військами.
УР-77 у дії
