Авиаційна техніка, що з’явилася під кінець Другої світової війни, не залишала жодних сумнівів в одному простому факті: існуючі зенітні засоби вже застаріли. У найближчий час усі наявні зенітні гармати не лише втратять свою ефективність, але й стануть практично марними. Потрібно було щось зовсім нове. Однак до створення повноцінних зенітних ракет залишалося чимало часу, а захищати повітряний простір треба було вже зараз. Збільшення висот польоту літаків привело військових кількох країн до своєрідного «захоплення» зенітними гарматами особливо великого калібру. Наприклад, у кінці сорокових і на початку п’ятдесятих у СРСР конструктори працювали над проєктом гармати КМ-52 калібру 152 міліметри.
У цей же час у Великій Британії розвиток зенітних систем також ішов у напрямку збільшення калібру. До 1950 року було проведено дві дослідно-конструкторські роботи під назвами Longhand і Ratefixer. Метою обох програм було збільшення калібру зенітних гармат і одночасне підвищення темпу стрільби. В ідеалі гармати цих проєктів мали представляти собою своєрідні гібриди великокаліберних зенітних гармат і скорострільних автоматів малого калібру. Завдання було непростим, але англійські інженери впоралися з ним. У результаті програми Longhand була створена 94-мм гармата Mk6, також відома під ім’ям Gun X4. Програма Ratefire призвела до створення одразу чотирьох 94-мм гармат, позначених літерами C, K, CK і CN. До 1949 року, коли Ratefire закрили, скорострільність гармат вдалося довести до 75 пострілів на хвилину. Gun X4 була прийнята на озброєння і використовувалася до кінця 50-х. Продукти програми Ratefire, своєю чергою, у війська не пішли. Результатом проєкту став лише великий обсяг матеріалів, що стосувалися дослідницького боку проєктування таких артилерійських систем.
Усі ці напрацювання планувалося використати в новому, більш монструозному проєкті. У 1950 році RARDE (Royal Armament Research & Development Establishment – Королівське управління з дослідження та розробки озброєнь) обрало як розробника нової системи відому фірму Vickers. У початковому технічному завданні йшлося про створення скорострільної зенітної гармати калібру 127 мм (5 дюймів) із водяним охолодженням ствола під час стрільби та з двома барабанними магазинами на 14 пострілів кожний. Автоматика гармати мала працювати за рахунок зовнішнього джерела електроенергії, а як метальний снаряд пропонувався стрілоподібний оперений боєприпас. Управління вогнем нової гармати, згідно із завданням, мав здійснювати один оператор. Інформація про розташування цілі й необхідне випередження видавалася йому окремою РЛС і обчислювачем. Для полегшення розробки компанія «Віккерс» отримала всю необхідну документацію проєкту Ratefire. Проєкт назвали QF 127/58 SBT X1 Green Mace («Зелена булава»).
Поставлене перед Vickers завдання було вельми непростим, тому RARDE дозволило спершу зробити гармату меншого калібру й на ній відпрацювати всі нюанси повноцінної зброї. Менший калібр пробної гармати фактично виявився більшим, ніж у програм Longhand і Ratefire — 4,2 дюйма (102 міліметри). Побудова дослідної «малокаліберної» гармати під позначенням 102mm QF 127/58 SBT X1 завершилася у 1954 році. Восьмиметровий ствол цієї гармати разом із проти-відкатними пристроями, двома бочкоподібними магазинами, системами наведення, кабіною оператора та іншими системами врешті-решт важив майже 25 тонн. Зрозуміло, такому монстру потрібне було спеціальне шасі. Як таке обрали спеціальний шестиколісний буксируваний причіп. На ньому й установили всі агрегати дослідної гармати. Варто зауважити, причіп зміг умістити лише гармату із системою кріплення, магазини та кабіну оператора. Остання являла собою будку на кшталт кабіни сучасних автокранів. Оскільки наведення гармати, перезарядка й перекачування води для охолодження ствола здійснювалися за допомогою електромоторів, до складу комплексу довелося ввести окремі машини з електрогенератором і запасом снарядів. І це не рахуючи радіолокаційної станції, необхідної для виявлення цілей і наведення на них гармати.
102-мм зенітне диво вирушило на полігон у тому ж 1954 році. Після нетривалих пробних стрільб для випробування проти-відкатних пристроїв і системи охолодження розпочалися повноцінні перевірки автоматики. Користуючись можливостями електропривода системи заряджання, випробувачі поступово піднімали темп стрільби. До кінця року його вдалося довести до рекордного значення у 96 пострілів на хвилину. Варто зазначити, це «чистий» темп стрільби, а не практичний. Річ у тім, що механіка перезаряджання могла видати ці самі 96 пострілів, але дві «бочки» з 14 снарядами кожна за визначенням не могли забезпечити залп тривалістю бодай у пів хвилини з максимальною скорострільністю. Що стосується заміни магазинів, то на дослідній 102-мм гарматі проєкту Green Mace це здійснювалося за допомогою підйомного крана й займало близько 10–15 хвилин. Планувалося, що після відпрацювання систем самої гармати будуть розроблені засоби швидкої перезарядки. Окрім рекордної скорострільності гармата мала такі характеристики: 10,43-кілограмовий підкаліберний оперений снаряд залишав ствол зі швидкістю понад 1200 м/с і летів на висоту до 7620 метрів. Точніше, на цій висоті забезпечувалися прийнятна точність і надійність ураження. На більших висотах через аеродинамічну стабілізацію снаряда ефективність ураження відчутно падала.
До весни 1955-го випробування дослідної 102-мм гармати завершилися, і фірма «Віккерс» розпочала створення повноцінної 127-міліметрової гармати. І тут починається найцікавіше. Проєкт Green Mace і так не є особливо відомим, а що стосується його пізніх стадій, то тут більше чуток і припущень, аніж конкретних фактів. Відомо лише те, що в плани конструкторів входило два варіанти «Зеленої булави» — гладкоствольний і нарізний. Згідно з одними джерелами, гармату QF 127/58 SBT X1 було побудовано й навіть встигли розпочати випробування. Інші джерела, своєю чергою, стверджують про певні проблеми під час розробки, через які дослідний зразок 127-мм гармати побудувати не вдалося. Наводяться приблизні характеристики «повнорозмірної» гармати, але точних даних досі немає. Так чи інакше, усі джерела сходяться в одному. У 1957 році, узявши до уваги незадовільні характеристики проєкту Green Mace за висотою досяжності та точністю, британське військове відомство припинило роботи зі скорострільної великокаліберної зенітної артилерії. Тоді загальносвітовою тенденцією розвитку протиповітряної оборони став перехід до зенітних ракет, і «Зелена булава», навіть не закінчивши випробування, ризикувала стати повним анахронізмом.
Ніби намагаючись уберегти цікавий проєкт від такого «ганьби», RARDE у 1957 році закрило його. До прийняття на озброєння першої версії зенітного ракетного комплексу Bloodhound залишалося менше року.
