Невдовзі після появи підводних човнів виникла проблема порятунку їхніх екіпажів у разі аварій. Потрібно було створити якісь засоби для безпечного залишення човна, у тому числі й з великої глибини. Здавалося б, проста задача значно ускладнювалася деякими особливостями людського організму. Так, при підйомі з глибини в м’якому гідрокомбінезоні слід рухатися з певною швидкістю або робити зупинки через кілька метрів глибини. Якщо цього не робити, то через надто різку зміну тиску води в крові починають утворюватися бульбашки газів, насамперед азоту. Все це може призвести до пошкодження стінок кровоносних судин або навіть газової емболії. Результат – різні внутрішні травми, аж до несумісних із життям.
Вихід був очевидний: потрібно зробити певний засіб, за допомогою якого підводник зможе контролювати швидкість підйому. Найпростіший засіб такого підйому – простий трос-буйреп із позначками. У такому випадку підводник у гідрокомбінезоні залишає човен, наприклад, через торпедний апарат і знаходить буйреп заздалегідь випущеного буя. За наявності спеціальних дихальних сумішей таким способом можна підніматися з глибин до 100–120 метрів.
Метод виходу по буйрепу простий і ефективний, він застосовується й досі. Але в нього є один відчутний мінус. Аварія підводного човна й подальше ув’язнення під водою є сильним стресом для людини. Наступна рятувальна операція також не додає спокою. Як результат, перенервований підводник може забути інструкції й з усіх сил рвонути нагору, до рятівної поверхні. І отримати баротравму, можливо навіть із летальним наслідком. За ідеєю, піднімаючогося підводника повинні страхувати водолази аварійно-рятувальної служби. Але не завжди рятувальники можуть устигнути вчасно.
Виникла потреба у новому засобі порятунку, який автоматично стежив би за швидкістю підйому. У СРСР і за кордоном пропонувалися різні ідеї та конструкції. Наприклад, ще у п’ятдесятих роках у США придумали спеціальну лебідку з барометричним регулятором. Передбачалося, що підводник виходить із човна, кріпить кінець троса на його зовнішній поверхні й починає плисти вгору. Лебідка, закріплена на його поясі, розмотує трос із потрібною швидкістю для даної глибини й, плавно спливаючи, людина одночасно проходить декомпресію. Однак на озброєння цей засіб так і не прийняли. Річ у тім, що в нових американських підводних човнів майже не було виступаючих елементів, на яких можна було б закріпити карабін із тросом, та й «ходіння» підводника по поверхні субмарини у пошуках відповідного місця для карабіна, м’яко кажучи, бентежило військових. З часом з’явилася ідея взагалі відмовитися від будь-яких тросів, що з’єднують човен і людину. У цьому напрямку також було багато ідей, але до практичної реалізації дійшла лише одна.
У 60-х роках минулого століття на озброєння був прийнятий комплект ізолювального спорядження підводника ІСП-60. Гідрокомбінезон та ізолювальний дихальний апарат дозволили розпочати розробку нових методів підйому на поверхню на додачу до виходу по буйрепу. Так з’явився метод вільного спливання. Він дозволяє евакуюватися з глибин від 50 до 250 метрів при виході з затопленням відсіку та при шлюзуванні у рятувальному люку відповідно. Дослідження з теми оптимальної швидкості підйому показали, що підводник при вільному спливанні з глибини близько 50 метрів повинен рухатися не швидше одного метра на секунду, а після спливання його потрібно якнайшвидше відправити до барокамери на декомпресію. Для спливання з більших глибин рекомендована швидкість підйому була меншою. Виникло питання: як її забезпечити? Рішення знайшли найоригінальніше: раз потрібно знизити швидкість наближення до поверхні води, то чому б не взяти за основу засіб зменшення швидкості наближення до поверхні землі – парашут? У результаті була створена парашутна система підводника ПП-2.
Суть парашутної системи така: при вільному спливанні наповнений газовою сумішшю гідрокомбінезон підводника має позитивну плавучість і тягне людину вгору, до поверхні. Підводник, вийшовши з човна, випускає витяжний парашут малої площі. Завдяки великому тиску води на більшій глибині він ефективно гальмує підйом людини до потрібної швидкості. При досягненні глибини від 60 до 80 метрів автомат спливання АВ-2, що входить до складу системи ПП-2, здійснює розчековку ранця основного парашута. Той розкривається і продовжує гальмувати підйом, не дозволяючи людині рухатися нагору занадто швидко. Теоретично парашутна система дозволяє підніматися з глибин до двохсот метрів, однак інформації про практичне підтвердження цих цифр у відкритому доступі немає. Так само й досі не публікувалися подробиці випробувань ПП-2, а також інформація про застосування системи на практиці.
Згідно з інструкціями, підйом на поверхню за допомогою парашутних систем майже нічим не відрізняється від інших способів вільного спливання. Різниця лише у допустимих глибинах – вільний підйом без ПП-2 дозволений з глибин до 140 метрів. Також слід відзначити ще одну особливість рятувального спорядження підводника (РСП), яке включає парашутну систему. Комплект, у якому є ПП-2, називається РСП у комплектації №1. Комплектація №2, своєю чергою, парашутної системи не має. В іншому комплекти ідентичні. РСП №1 належить тільки тим підводним човнам, які мають рятувальний люк із блоком подачі повітря. Другий варіант комплекту, відповідно, призначений для решти підводних човнів. Однак РСП з ПП-2 не має жорсткої прив’язки до рятувального люка. За потреби вихід із парашутом можна здійснювати через торпедний апарат або рубку, все залежить від умов, у яких перебувають підводники.
Примітний той факт, що підводні парашути серійно виготовлялися тільки в нашій країні. Наприклад, у Сполучених Штатах доля подібної розробки закінчилася випробуваннями. Військові чиновники з якоїсь причини залишили парашутну систему американського зразка історичним курйозом і об’єктом жартів. Англомовний термін underwater parachute, своєю чергою, «успадкували» спеціальні повітряні мішки, що застосовуються для підйому вантажів під водою за допомогою сили Архімеда.
