17 лютого 1979 року Китай напав на сусідній В’єтнам. В історії цей конфлікт отримав неофіційну назву – “перша соціалістична війна”. Китайське керівництво розраховувало, що це буде не стільки війна, скільки короткий і переможний прикордонний конфлікт, що китайська армія покаже в’єтнамцям “хто в Азії господар” і з перемогою повернеться додому. Але, як це часто буває, задумане, особливо якщо це стосується війни (згадайте “Київ за три дні”), далеко не завжди вдається реалізувати. Особливо, якщо ви задумали воювати необстріляною армією проти найдосвідченіших воїнів, які до цього роками успішно протистояли найсильнішій армії світу.
На той час в армії В’єтнаму служили жінки, багато з яких пройшли справжнє Пекло, оскільки мали реальний бойовий досвід боїв з американцями. Тому після початку китайського вторгнення, невеликі партизанські загони, які іноді складалися цілком із жінок, постійно нападали на китайські тилові підрозділи і перерізали шляхи постачання китайської армії.
Китайські штаби матеріально-технічного постачання відчували брак живої сили, тому туди набиралася велика кількість недосвідчених новобранців.
Під час одного з таких нападів, в’єтнамський жіночий партизанський загін напав на китайський штаб і повністю його знищив, перебивши водночас усіх китайських солдатів, які там перебували. Багато китайських солдатів з жахом кидали зброю і намагалися втекти в джунглі або здатися в полон. Але в’єтнамські партизанки не були милосердними, тих, хто здався в полон, одразу вбивали. Та й тим, кому спочатку вдалося втекти, пощастило не набагато більше – втекти від партизанів, для яких джунглі були як рідний дім, було практично не реально!
Дві жінки із загону запримітили одного вцілілого солдата, якого вони вирішили не вбивати, а полонити і відвести з собою. Але ніхто навіть не міг уявити те, що цей полон перетворить цього солдата на особистого раба двох жінок на цілих 13 років.
Невеликий екскурс в історію
Полоненого солдата звали Хуан Цяньцзун, він народився в невеликому селі в провінції Юньнань на південному сході Китаю.
Відомо, що з самого дитинства Цяньцзун вирізнявся невимовною красою, і (як пише новинний китайський сайт Sina News) у міру дорослішання щодня отримував пропозиції руки і серця від десятків закоханих у нього дівчат.
Через його зовнішність дуже багато художників постійно пропонували Цяньцзуну позувати для картин за солідну винагороду, а також пророкували йому кар’єру успішної моделі, коли йому виповниться 18 років і він поїде у велике місто.
Однак, коли перед початком Китайсько-в’єтнамської війни уряд Китаю розпочав набір добровольців у війська, у Цяньцзуна, якому на той момент виповнилося 18 років, трапився напад патріотизму, і він без вагань записався в армію.
Коли почалася війна, у нього, як і в багатьох інших новобранців, не було досвіду бойових дій, тому цих солдатів не відправили на передову. Замість цього їх після місячного навчання (яке вони пройшли до початку бойових дій) направили в штаб тилового забезпечення.
У штабі забезпечення основними завданнями Хуана Ганьцзуна і його нових товаришів були: транспортування боєприпасів, поранених солдатів, заправлення військової техніки пальним і її ремонт.
І крім усього цього саме від їхнього штабу залежала організація перевезень військових вантажів і прокладання логістичних маршрутів на певній ділянці фронту.
В одну з ночей на їхній штаб раптово напали в’єтнамські партизанки. Серед присутніх там солдатів було мало офіцерів і людей із реальним бойовим досвідом, а в кого він був, практично одразу були вбиті. Тендітні в’єтнамські партизанки, які свого часу “зжерли” американську армію, виявилися набагато “зубастішими”, ніж китайські вояки, навіть ті, що мали відносно скромний бойовий досвід.
Тому в тих, хто залишився в живих, не було іншого вибору, окрім як тікати, рятуючи своє життя, або здатися. Але (як ми вже розповідали вище), в’єтнамські жінки перебили весь штаб, зберігши життя тільки Цяньцзуну.
Чому?
Тому що дві жінки з партизанського загону вважали Хуана Цяньцзуна – найкрасивішим чоловіком, якого вони коли-небудь бачили у своєму житті…
Дві дівчини відокремилися від свого загону, зв’язали Хуан Цяньцзуну руки, очі й повели його в глиб лісу, з кожним кроком віддаляючись від фронту. Дорогою Хуан Цяньцзун кілька разів намагався втекти, але його весь час ловили.
Через кілька діб блукання лісом, жінки привели полоненого чоловіка до свого житла, а точніше до куреня, побудованого з бамбука і листя.
У цьому курені жінки нагодували і напоїли бранця, а наступного дня змусили його займатися з ними сексом по черзі кілька разів.
Відчуваючи себе повністю виснаженим і спустошеним, чоловік був упевнений, що кожен новий подібний день може бути для нього останнім.
Адже злегка знаючи в’єтнамську мову він з’ясував з бесід жінок, що втомившись від війни, вони вирішили дезертирувати, подавшись жити в джунглі.
Цяньцзун вирішив почекати слушного моменту, щоб утекти
Відпросившись до туалету, Цяньцзун відійшов далі, ніж зазвичай, і вирішив тікати, але під час втечі його вкусила отруйна змія, тож полонений чоловік знепритомнів і звалився на землю з упевненістю, що він зараз помре.
На щастя, дві в’єтнамські жінки вчасно відшукали його, напоїли настоянкою з трав і зробили припарки, щоб нейтралізувати отруту. Ці жінки більшу частину своєї юності провели в джунглях, серед небезпечних змій, павуків і москітів, тому прекрасно знали, як справлятися з подібними недугами.
Оговтуючись від травм, Хуан Цяньцзун поступово покохав в’єтнамську жінку А Пін, яка кілька днів виходжувала його. Тому він вирішив почекати з втечею і перечекати війну в цій самій хатині.
Так Цяньцзун жив у курені в лісі разом із двома в’єтнамськими партизанками і ділив із ними ліжко цілих 13 років. Пізніше А Пін народила від нього дитину.
Однак Цяньцзун усе ще залишався полоненим, і коли він випадково виявив за кілька кілометрів від їхньої хатини пляшку з надрукованими на ній китайськими ієрогліфами, то в його душі знову виникло бажання втекти.
У цей момент він почав сумувати за домом і своєю сім’єю, тому вирішив повернутися в Китай.
Через стільки років жінки втратили пильність, а сам Цяньцзун добре вивчив місцевість і знав, де приблизно він знаходиться, тому весь його шлях до порятунку зайняв кілька днів.
Повернувшись до Китаю, він часто думав про те, щоб привезти дівчину А Пін і свою дитину до свого села, але цього не сталося з різних причин, тому він на самоті повернувся додому до своєї сім’ї, дізнавшись про те, що давно вважався загиблим.
Вдома він повідав свою історію. Поліції він розповідав про те, як проводив свої дні в полоні в хатині в первісному лісі: “Це було просто життя людей, яке нічим не відрізняється від життя дикунів”, – говорив чоловік. І він був радий, що повернувся додому через 13 років.
Єдине, про що він шкодував до кінця своїх днів, що після того, як він повернувся до Китаю, він так і не отримав жодних новин про свою дитину і про жінку, яку він покохав.
