У червні-липні 1944 р. Фріц Ланганке був командиром танка “Пантера” і кандидатом в офіцери у 2-ій роті 2-го танкового полку дивізії СС “Дас Райх”. 15 липня обер-юнкер Фріц Ланганке на “Пантері” № 211 помітив п’ять “Шерманів” зі складу 3-ї американської танкової дивізії, що рухалися дорогою в районі Сен-Дені. Його танк перетнув дорогу, розвернувся і відкрив вогонь по “Шерманах”, знищивши чотири з них. П’ятий сховався заднім ходом у чагарнику, але незабаром був виявлений і теж знищений.
Ось як цей бій описує сам Фріц Ланганке: “Танкова атака, яку ми очікували з хвилини на хвилину, сталася з правого боку дороги, хоча ми і вважали, що з цього боку місцевість була менш сприятливою для руху танків. Але тоді ми ще не знали, що відкритий простір, який простягається ліворуч від нас, був болотистою місцевістю, яка не могла витримати важкі машини. Але очікуючи на можливу танкову атаку з цього боку, я разом із 4-ма танками зупинився на лівій стороні дороги – артпідготовка була тієї самої сили, що й востаннє.
Несподівано ми почули шум бою з правого боку дороги. Танкові гармати і кулемети вели безперервну стрілянину. Незабаром командир “Пантери”, яка перебувала на іншій стороні, доповів про те, що в нього пошкоджено гармату і що він відійшов в укриття. Потім до моєї “Пантери” побігли стрільці, здебільшого поранені, кричачи, що все пропало, американцям вдалося прорватися і що нашу оборону знищено! Усю дорогу прострілювали кулемети і протитанкові гармати, але вони були погано пристріляні. У полі навпроти огорожі, яка раніше служила нам лінією оборони, стояли п’ять “Шерманів”. Стріляючи по стрілецьких ячейках, вони вбивали, ранили і викурювали звідти нашу піхоту. На щастя для нас, вони не стали відразу ж розвивати свій успіх.
Я побачив достатньо і повернувся назад, після чого з другою “Пантерою” був готовий до дії. Наші шанси перетнути дорогу були дуже незначні, але в нас не було вибору. Цей сектор оборони був ключовим. Існувала тільки одна хороша дорога для того, щоб через топи і болота дістатися з району Карентана до південних підходів до Котентену. Ми повинні були ризикнути всім, щоб перешкодити ворогові вільно “котитися” дорогою.
Щоб перетнути дорогу, ми повинні були проїхати близько 50 м, що ми і зробили з найбільшою можливою швидкістю. Протитанкові гармати не зачепили нас. На іншому боці дороги була напівзруйнована від обстрілу будівля. Я наказав іншому танку сховатися за ним. Я проїхав ще близько 30-40 м (“найдовші” метри в моєму житті). Ми могли рухатися тільки найтихішим ходом, оскільки вся земля була порита воронками від розривів. Мій стрілець мало не збожеволів через те, що я не дозволив повернути йому башту і вести вогонь у той час, коли ми наближалися до нашої кінцевої мети. Але це було б цілковитим ідіотизмом.
При їзді з поверненою в бік баштою влучити в кого-небудь просто неможливо. Відстань до “Шерманів” була близько 250-300 метрів, і це було неймовірно: кожна машина вистрілила в нас один раз або двічі, а ми не були підбиті (навіть сьогодні я не можу зрозуміти це). Коли ми досягли позиції, ми націлилися на танки, різко розвернувши нашу “Пантеру” вправо, заклинивши ланцюговим гальмом гусеницю, після чого передовий “Шерман” був у нас як на долоні, підбитий і спалений. Дуже швидко всі чотири були знищені. Смертельний страх вибив із нас піт, що наскрізь промочив нас; коли щосекунди очікуєш, що будеш підбитий і помреш, шлунок зводить судомою, а до горла підступає твердий клубок. Тепер, коли небезпека минула, настало невимовне полегшення. Тим часом почала стріляти друга “Пантера” – її головною метою була американська піхота. П’ятий “Шерман” позадкував у зарості чагарнику на кут поля, що був ближче до дороги.
Я вистрибнув зі своєї машини і напівповзком, напівбігом просувався до того місця, де міг бути “Шерман”. Підстрибнувши кілька разів до вершини огорожі я, нарешті, помітив танк. Коли я біг назад до своєї Пантери, мені знову пощастило і я не був підстрелений ворожими кулеметами. Я видерся на башту і крикнув, що він наш. Випустивши кілька кулеметних черг і фугасних снарядів, ми змогли розчистити наше поле зору і побачити танк. “Шерман” відчайдушно намагався заднім ходом подолати огорожу, яка була позаду нього, але щоразу, доходячи до певної точки, його двигун глухнув і він знову шльопався на землю. Коли його корма знову піднялася вгору, ми розстріляли цей танк практично зверху. Від вибуху башта відлетіла вбік. Деякий час я був зайнятий, що перебігав від однієї нори до іншої, знову вибудовуючи нашу оборонну лінію. Усіх піхотних офіцерів було вбито або поранено і стрільці повністю поклалися на мене. Після цього на повну силу знову почався обстріл, ми відповідали їм так само. Шостий “Шерман” на сусідньому полі став жертвою цієї дуелі. Він вибухнув, викинувши з себе струмінь полум’я.”
7 серпня 1944 року за проявлену в липні майстерність у боротьбі з танками та участь у забезпеченні виходу сотень німецьких солдатів із “Фальозького котла”, Ланганке був представлений до нагородження Лицарським хрестом, який отримав 27 серпня 1944 року.
25 грудня 1944 року Ланганке прийняв командування 2-ю ротою і залишався на цій посаді до кінця війни.
Фріц Ланганке пройшов крізь лід і полум’я війни на Східному і Західному фронтах. Помер він сонячним днем 10 липня 2012 року у своєму рідному місті Гельзенкірхен у віці 92 років.
Фотографії взяті з відкритих джерел і є довільною добіркою, яка не стосується цієї розповіді.