24 січня 1962 року вперше піднявся в повітря перший радянський літак дальнього радіолокаційного виявлення (ДРЛО) Ту-126, зроблений на базі пасажирського авіалайнера Ту-114. Літак, оснащений потужним радаром “Ліана”, міг виявляти повітряні цілі типу “бомбардувальник” на дистанціях до 300 кілометрів і в ручному режимі наводити на них важкі перехоплювачі-баражувальники Ту-128, що становили з Ту-126 єдиний комплекс ППО.
“Ліана” одночасно відстежувала до 10 цілей, а оператор наведення давав цілевказівки кільком перехоплювачам, кожен з яких ніс по чотири ракети Р-4Р класу “повітря-повітря” з радіолокаційними голівками самонаведення і далекобійністю 16 кілометрів.
Головним завданням комплексів Ту-126/128 було прикриття величезного північного морського кордону СРСР від можливих нальотів американських стратегічних бомбардувальників з ядерними бомбами з боку Північного полюса. У 1960-ті роки такі нальоти радянське військово-політичне керівництво вважало вельми можливими і навіть цілком імовірними. Але на практиці “літаючим радарам” доводилося діяти не тільки над Північним Льодовитим океаном, а й над Атлантикою, Центральною Європою, Балтійським і Північним морями.
У 1963 році Ту-126 було прийнято на озброєння, а в 1965-му запущено в дрібносерійне виробництво на Куйбишевському авіазаводі. За три роки побудували вісім машин, що стали найдорожчими і найскладнішими літаками радянських ВПС. У 1966-му перші два з них надійшли на озброєння спеціально сформованої 67-ї окремої спецескадрильї ДРЛО. Надалі туди ж зараховували й інші машини в міру їх надходження із заводу. Ескадрилья базувалася на литовському аеродромі Шяуляй.
Ту-126 виявився відносним довгожителем. Як писали в тодішніх газетах, він “охороняв спокій і мирну працю радянських громадян” до 1985 року, коли йому на зміну прийшов досконаліший літак того ж класу А-50, зроблений на базі військово-транспортного Іл-76. Машина вийшла в технічному плані цілком надійною: за всі роки служби з Ту-126 не сталося жодної катастрофи або серйозної аварії.
Однак небезпека для їхніх екіпажів полягала в іншому. Потужне надвисокочастотне випромінювання бортової електроніки створювало значну загрозу здоров’ю льотчиків. Фактично вони піддавалися в польоті тому ж впливу, якому піддаються продукти в мікрохвильовій печі, хоча, звісно, набагато меншою мірою. Проте, він був вельми відчутний, а найбільш явним його проявом ставала втрата волосся. Льотчики і радіооператори Ту-126 швидко лисіли (на сьогоднішній день, достеменно не встановлено чи може випромінювання радара бути причиною облисіння. прим. редакції).
Крім того, вони скаржилися на слабкість, сильні головні болі, запаморочення і безсоння. Дані їхніх медичних обстежень досі не опубліковано, але за неофіційною інформацією, випромінювання спричиняло онкологічні захворювання, патології крові та головного мозку, які загрожують інсультом і паралічем.
До того ж під час роботи обладнання літак швидко накопичував статичну електрику, тож уже через дві-три години польоту (а штатна тривалість польоту Ту-126 становила 10-11 годин) до багатьох металевих деталей усередині фюзеляжу не можна було доторкнутися без рукавичок – било струмом.
Але все це вважалося прийнятним, а загроза здоров’ю – виправданою, адже йшлося про стратегічну безпеку “великої держави, що будує комунізм у злобному капіталістичному оточенні”. Яке значення на цьому тлі мало життя кількох десятків пілотів, операторів РЛС і офіцерів-навідників? Шкода, звісно, що вони марнували своє здоров’я даремно, але, як то кажуть, часи не обирають.
