Осінь 1940 року. “Битва за Британію” в самому розпалі. Люфтваффе змінює тактику і переходить на нічні бомбардування промислових вузлів Великої Британії – даються взнаки відчутні втрати в матчастині та особовому складі. Незважаючи на відмінно працюючу пошукову службу, широке застосування рятувальних катерів і гідролітаків (у серпні-жовтні 1940 року тільки машинами Do-24 рятувальної служби було врятовано 102 пілоти), у водах Ла-Маншу вдавалося виловлювати далеко не всіх збитих і тих, що вижили під час приводнення, членів екіпажів Люфтваффе. З наближенням пізньої осені та зими шансів на їхній порятунок ставало ще менше: навіть винятково вдалі за своїми характеристиками Do-24 не могли виконувати свої завдання в умовах непередбачуваної зимової протоки, як і катери, тим паче вночі. До ранку в рятувальному жилеті при температурі води близько 6 градусів і приблизно такій самій температурі повітря, штормі та поривчастому вітрі виживе не кожен здоровий чоловік. Оригінальний вихід зі, здавалося б, тупикової ситуації спав на думку Ернсту Удету – легендарному німецькому асу, кінозірці, генерал-оберсту і генерал-люфтцойгмейстеру Люфтваффе.
Удет запропонував спроектувати і виготовити кілька десятків стаціонарних плавучих рятувальних точок – своєрідних буїв, які могли б послужити укриттям для збитих льотчиків і які слід було розташувати в районі активності Люфтваффе над Ла-Маншем. За задумом Удета, за наявності певного везіння екіпаж збитого літака зможе доплисти до такого буя, викликати по радіо допомогу і дочекатися всередині прибуття рятувальників, сигналізуючи пошуковим літакам, які пролітають, піднятим на щоглі прапором. Ідея здалася привабливою, не особливо дорогою і цілком здійсненною. У результаті вже в середині жовтня 1940 року керівництво II.Fliegerkorps (другий повітряний корпус Люфтваффе) у секретній телеграмі повідомляло своїм підрозділам про те, що перші 50 рятувальних буїв найближчим часом будуть поставлені на якір у відповідних районах Ла-Маншу на відстані 12 миль один від одного.
Неофіційно ці конструкції називалися “”Boje Udet” – “Буй Удета”. Офіційно – досить пихато: “Rettungsboje Generalluftzeugmeister Nr. …..”, тобто “Рятувальний буй генераллюфтцойгмейстера №…”, ненав’язливо нагадуючи майбутнім мешканцям про свого рятівника.
Який вигляд мав Rettungsboje, можна зрозуміти з опису та ілюстрацій розвідувального бюлетеня МО США “Tactical and Technical Trends” (No. 12, November 19, 1942). Звичайно, розвідінформація вкрай рідко потрапляє в точку на сто відсотків, тому на наведених нижче малюнках є невеликі розбіжності з оригіналом, але вони не принципові. Отже:
“Буй являє собою квадратну або шестикутну конструкцію, площею близько 43 квадратних футів у вигляді восьмифутової кабіни, що височіє над поверхнею. На палубі цієї кабіни розташована овальна рубка заввишки 6 футів, на якій встановлено сигнальну щоглу з радіоантеною. Трубчасті леєри, якими можуть забратися льотчики, що перебувають зовні, розташовані як під, так і над водою. Сходні ведуть до рубки, в якій відкриваються двері в нижню кабіну.
320-футовий червоно-жовтий смугастий фал утримує буй на якорі в зафіксованому положенні, але допускає також обмежений дрейф, показуючи напрям течії літаку, що пролітає. Вище ватерлінії буй був пофарбований у світло-жовтий колір, а рубка з усіх боків позначена червоними хрестами, вписаними в кола.
Кабіна дає змогу комфортно розташуватися чотирьом людям на кілька днів, а за необхідності, в них, хоч і з меншим комфортом, могло розміститися і набагато більше людей. Вона освітлюється електрикою від акумуляторів, але на випадок перебоїв передбачені гасові лампи або інші освітлювальні прилади. Тут розташовуються два двоповерхові ліжка і схоже на буфет сховище для засобів першої допомоги, сухого одягу і взуття, сухого пайка і запасу води. Гарячу їжу можна приготувати на спиртовій грубці. Для розслаблення є коньяк, а для заспокоєння нервів – сигарети. Настільні ігри, карти тощо допомагають скрасити час в очікуванні допомоги. Запаси поповнюються негайно після прибуття рятувального судна. Для транспортування льотчиків на борт судна передбачено рятувальний човен.
Сигналізація з борту здійснюється за допомогою чорної кулі і червоно-жовтого смугастого прапора на щоглі в денний час. У нічний час про перебування на борту людей сигналізують червоний і білий ліхтар на рубці. Сигнали SOS з координатами буя автоматично транслюються аварійним передавачем. Доповнюють сигнальне обладнання сигнальні пістолети з червоними і білими вогнями, ракетниці, що стріляють білими ракетами на парашутах, а також димові пристосування. Інше обладнання включає в себе дерев’яні кілочки для усунення течі від кульових отворів і насос для відкачування води за борт.
Скільки всього було вироблено “буїв Удета” – невідомо. Приблизно через місяць після початку їхнього застосування, 7 грудня 1940 року, Rettungsboje Generalluftzeugmeister Nr. 63, який зірвався з якоря і порожній Rettungsboje Generalluftzeugmeister Nr. 63, прибило до берега голландського острова Вліланд, де його і знайшли німці.
Наскільки ефективними були Rettungsboje, судити важко. Будь-якої достовірної інформації про кількість врятованих теж немає, але те, що “буї Удета” врятували не один екіпаж – це факт.
На жаль, до сьогоднішнього дня не вціліло жодного Rettungsboje – хіба що згнилі залишки, вимиті штормом біля узбережжя Тершеллінга…
