Одна з маловідомих сторінок в історії захисного спорядження — це захисні шоломи для льотчиків. На зорі авіації у льотного шолома була одна основна функція — захист голови пілота від різноманітних ударів. З розвитком радіозв’язку та оснащенням літаків радіостанціями у шолом льотчика стали вбудовувати навушники та мікрофони переговорних пристроїв, і цей тип головного убору стали називати шоломофоном. Зі збільшенням авіаційних швидкостей літаків та поширенням закритих кабін потреба у захисних властивостях льотного шолома практично зійшла нанівець.
На початку Другої світової війни шоломофони виготовлялися або зі шкіри, або з тканини, з боків до них кріпилися чашки навушників, а на ремінцях ларингофони, з зовнішньої частини пришивалися шльовки для утримування льотних окулярів та кисневої маски. Зимові варіанти шоломофонів шилися з хутряною підкладкою, літні могли повністю кроїтись із легкої тканинної сітки.
«Флігерштальхельм» та інші
Знову до ідеї повернення льотному шолому захисної функції повернулися після початку Другої світової війни.
Бомбардувальники зазнавали інтенсивного зенітного обстрілу, повітря було насичене уламками зенітних снарядів, та й куль різних калібрів вистачало. Знизу та ззаду льотчиків, як правило, прикривали товсті листи броні, а голова найчастіше залишалася не захищеною, особливо це було актуально для стрільців та штурманів. Очевидно, що від прямого влучення мало що допомогло б, але від куль на излете і осколків, що втратили більшу частину енергії, захист був потрібен. Для винищувачів через вищі швидкості така проблема не стояла настільки гостро, та й головою їм крутити доводилося значно більше, ніж пілотам важких і не швидких бомбардувальників.
Спочатку німецькі екіпажі брали в бойові вильоти стандартні армійські каски М35, виламуючи частину підтулкового пристрою та надягаючи каску поверх штатного шоломофона. Через навушники така імпровізація виявилася мало пристосованою до реалій бойових вильотів, тоді техніки вигадали вихід — метал каски нагрівався, і навпроти вух вибивалися виступи під навушники. Для того, щоб така кустарна переробка зручніше сиділа на голові і не сповзала на очі, підборіддя було перероблено — до нього пришивали ще одну деталь, через що він став мати Y-подібну форму. Кріплення ремінця теж було перенесено — з боків виступу для навушників просвердлювалися отвори під кламери кріплення підборіддя. Втім, така ерзац-переробка значно погіршувала захисні властивості сталі шолома, та й наявність козирка та широких полів у нижній частині М35 заважали огляду та рухливості голови.
На проблему звернуло увагу керівництво люфтваффе, внаслідок чого фірмою «Сіменс» після випробування кількох прототипів було розроблено сталевий шолом для льотного складу.
За певних умов SSK 90 забезпечував захист від зенітної шрапнелі, дрібних уламків та куль гвинтівкового калібру. Шолом мав складну конструкцію. Основний купол напівсферичної форми був виготовлений зі склепаних один з одним вигнутих пелюстків-сегментів, які зверху були приклеплені до металевого кола. Пластини-пелюстки виготовлялися з хромонікелевої сталі завтовшки 1 мм. Зовні сфера була обтягнута чохлом із козячої шкіри темно-коричневого кольору, ідентичною тій, що використовувалася для звичайних шоломофонів. Усередині до металевої частини кріпився амортизатор із спіненого матеріалу, а поверх нього була нашита підкладка з бавовняної тканини.
Шолом прикривав потилицю і чоло, а з боків були зроблені вирізи для навушників. Сам ремінець був Y-подібної форми, а фурнітура і спосіб застібки були ідентичні німецькому парашутному шолому М38.
Був розроблений і спрощений варіант SSK 90, який одержав позначення LKH W. Відмінність від вихідного варіанта полягала у збільшеній площі потиличних пластин та відсутності підборіддя ремінця.
Вага SSK 90 виявилася значною — близько 1,9 кілограма, і саме тому служба «флігерштурцхельма» (Fliegersturzhelm — буквально «шолом пікірувальника») виявилася короткою. У доповіді Люфтваффе від 26 травня 1941 року вказувалося, що новий шолом непридатний для використання на фронті; Проте окремі екіпажі продовжили їх використовувати, що доведено знахідками на місцях падіння збитих бомбардувальників на території колишнього СРСР, зокрема в районі Сталінграда.
До розробки спеціального шолома для льотного складу в Німеччині знову повернулися 1943 року. Під керівництвом медичної служби люфтваффе велася розробка захисного шолома, який був би позбавлений недоліків попередників і міг би використовуватися не лише у повітрі, а й на землі. Взимку 1944 року з’явився новий варіант “флігерштальхельму” – “льотного сталевого шолома”, який часто називають Fliegerstahlhelm 44 або М44. Виготовлявся він із сталі, навпроти вух були вирізи для навушників, конструкція підтулійного пристрою була спрощена, а ремінець підборіддя являв собою два шматки шнура, закріплених з боків вирізів для навушників. У нижній частині шнура розташовувалася шкіряна частина з пряжкою і кнопками, як у десантного шолома. Випущено шоломів М44 було зовсім небагато.
Шоломи для захисників «Фортець»
Англо-американські союзники на початку війни також не мали спеціальних засобів індивідуального захисту екіпажів літаків, але в середині 1942 року з початком масованих нальотів американських бомбардувальників на Німеччину перед командуванням ВПС США гостро постала проблема поранень від уламків. Негайно знадобилося створити щось, що могло б зменшити втрати в екіпажах. Спочатку американці повторювали німецький шлях — спробували використати стандартні армійські шоломи M1, натрапили на незручність носіння через навушники, кустарно змінили їхню форму. У результаті виник сталевий шолом M3.
З’явився M3 на початку 1943 як заводська модифікація стандартного піхотного шолома M1. Зараз його іноді називають “USAAF Mk.3 Flak Helmet”. Носився M3 поверх шоломофона, з боків були зроблені вирізи для навушників, що прикривалися опуклими кришками на петлях. З внутрішньої сторони вушних пластин підклеювали повстяні подушечки. Утримувався M3 на голові шкіряним ременем, підборіддя з пряжкою швидкого скидання. Щоб запобігти обмороженню шкіри голови при торканні металу шолома при низьких температурах на великій висоті, шолом покривали флоком (суміш тирси або аналогічного матеріалу з фарбою) оливково-зеленого кольору.
Найбільше M3 припав до душі не пілотам і штурманам, а повітряним стрілкам, які ведуть вогонь зі шкворневих великокаліберних установок через великі відкриті отвори у фюзеляжі. Не гидували ці хлопці і бронежилетами — більше їм прикритися не було чим. Недоліком M3 виявилася велика вага.
Внаслідок ініціативи полковника Гроу, хірурга 8-ї Повітряної Армії США, що отримала повну підтримку командувача армії, з’явився новий шолом. Він забезпечував захист трохи гірше, ніж M3, але був легшим і меншим за габаритами, а значить більш підходив для обмеженого простору всередині літака. Цей шолом почали виробляти з грудня 1943 року і він отримав позначення M4. Вдосконалений варіант під позначенням M4A1 було прийнято на озброєння у квітні 1944 року, він замінив M4 як стандартний зразок.
Останнім у цьому сімействі став M4A2, який успадкував від своїх попередників конструкцію зі сталевими листами, що накладаються один на одного, поєднуючи в собі міцність і захист за наявності деякої гнучкості. Шолом був покритий щільною тканиною оливково-зеленого кольору. Навушники із заокруглених сталевих пластин вставлялися в тканинні кишені, які пришивалися до тканини шолома і могли фіксуватися на верхівці в піднятому стані. Ззаду були нашиті ремінці для окулярів, а шкіряний ремінець підборіддя був забезпечений пряжкою швидкого скидання.
Радянська розробка
У СРСР зіткнулися з тими самими проблемами, як і союзники з противниками. У ВПС ЧА також намагалися використовувати для льотчиків та стрільців армійські каски та сталеві нагрудники, але далі за це, як вважалося, справа не пішла. Знайдені нещодавно документи в архіві показують, що це не так.
26 жовтня 1943 року до бюро винаходів та пропозицій наркомату військово-морського флоту надійшла заявка від майора медичної служби професора В.І. Спаського, капітана медичної служби Ст. Левашова та інженера доцента А. Мінкевича. Вони пропонували розглянути розроблену ними “каску для льотного складу”.
Заявку було добре опрацьовано: до неї входило обґрунтування та опис каски, тимчасова технічна інструкція з виготовлення, тактико-технічні вимоги, а також докладні креслення та фотографії дослідного зразка. У бюро переадресували заявку до медико-санітарного управління ВМФ (МСУ ВМФ), куди воно надійшло 24 листопада 1943 року.
12 грудня 1943 року начальник МСУ ВМФ генерал-майор медичної служби Ф. Ф. Андрєєв відправив усі матеріали начальнику інженерно-авіаційної служби Головного управління ВПС ВМФ генерал-майору І. К. Нікітенку з проханням «надати всебічне сприяння у швидкому розміщенні на виробництві дослідних зразків із метою подальшого випробування їх в конкретній бойовій обстановці».
У підсумку 18 лютого 1944 року надійшла пропозиція викликати авторів для докладнішого розгляду проєкту. До них подібні винаходи пропонувалися, але дослідного зразка ніхто не виготовляв.
В подальшому всі матеріали були передані до науково-випробувального інституту спеціальних служб ВПС, де цей винахід було уважно вивчено, після чого 8 червня 1944 року з’явився висновок від начальника ВС спецслужби під відділом 8-го відділу.
А.І. Демидова. Наприкінці він зазначав, що каска заслуговує на увагу як засіб захисту повітряних стрільців екіпажів штурмовиків Іл-2. Як захист голови пілотів винищувальної та штурмової авіації в ній немає потреби, тому що кабіни цих літаків мають достатній бронезахист, і додаткова вага в 0,8 кілограма на голові пілота викликатиме його зайву втому. Використання каски в бомбардувальній авіації не розглядалося.
Після цього висновку подальшого ходу винаходу не дано. То що ж пропонували Спаський, Левашов та Мінкевич? На основі аналізу санітарних втрат ВПС ВМФ, а також клінічних спостережень, зроблених ними особисто або прочитаних у медичних вісниках, робилися такі висновки:
поранення льотного складу в голову становлять близько 50%;
переважну більшість поранень завдають осколки снарядів авіагармат. Поранення мають множинний характер, дуже часто це поранення, що не проникають у порожнину черепа, дрібними та найдрібнішими осколками;
більша частина поранень припадає на лобно-тім’яну, іноді на скроневу, і рідко на потиличну ділянку черепа.
Виходячи з цього, пропонували додатковий захист голови у вигляді спеціальної каски. Зазначалося, що раніше ВПС ВМФ намагалися використовувати звичайну піхотну каску, і медична служба ВПС ВМФ підтвердила її ефективність, але піхотний шолом виявився надто незручним, важким, і його складно було поєднувати з шоломофоном.
Пропонований до використання шолом був сконструйований на основі німецького трофейного зразка — ймовірно, це був SSK 90 — і з урахуванням медичних спостережень. Він мав такі переваги:
конструкція розроблялася з урахуванням локалізації та характеру поранень голови льотного складу з урахуванням досвіду війни;
вага каски складала всього 800 грамів проти 1850 грамів у трофейної;
шолом був зручний у застосуванні.
Призначалася каска для зниження кількості поранень голови — насамперед, від уламків авіаційних снарядів, рикошетів куль, і навіть зменшення тяжкості поранень. Шолом одягався поверх стандартного льотного шоломофона, легко фіксувався на голові, не перешкоджав носінню льотних окулярів, не викликав неприємних відчуттів при тривалих польотах. Виготовляти льотну каску пропонувалося одного розміру, але з конструкції шолом можна було підігнати під потрібний розмір голови.
Складалася каска з чотирьох частин-сегментів, скріплених заклепками, при цьому в передній та задній частині були зроблені прорізи, що дозволяли змінювати розмір за рахунок зсуву заклепок. Передня частина, що прикривала лобно-тім’яну частину, виготовлялася зі сталі завтовшки 1,3 мм, потилична частина – зі сталі завтовшки 0,7 мм, а дві бічні секції – зі сталі завтовшки 0,9 мм.
Каску можна було застосовувати як з матерчатим чохлом, так і без нього. Для чохла годилася будь-яка тканина з вогнетривким просоченням (ця вимога не була обов’язковою). Якщо чохол не використовували, то до бічних частин потрібно було приклепати по дві петлі для ремінця для підборіддя, який був складовою частиною чохла. Для амортизації при ударах зверху ззаду на чохол пропонувалося нашивати матерчатий гребінь, набитий ватою.
Як матеріал шолома пропонувалося використовувати сталі 35ХГС, 30ХГ, 36СГНА, 8С та інші марки, які підходять за кулестійкістю. Розглядали варіант випилювання потрібних частин за шаблоном із трофейних німецьких касок.
Виходячи з доступних сьогодні матеріалів, видно, що винахід медиків ВПС ВМФ ЧА був не позбавлений сенсу. Це підтверджується не тільки спостереженнями розробників проєкту, а й німецьким та американським досвідом. Висновки і напрямок ходу думки збігалися з попередниками. Поява подібного шолома в Червоній армії була б сучасною, необхідною і такою, що відповідала б вимогам воєнного часу, але, на жаль, починання не знайшло підтримки на рівні командування ВПС.
