Одне із запитань, яке найчастіше ставлять люди, що цікавляться історією військової справи самураїв – чому вони не користувалися щитами? Тобто інші-то народи користувалися, а от японці чомусь ні. Тим часом причина цього явища вельми цікава і далеко неоднозначна. Річ у тім, що щитами якраз у Японії в середні віки користувалися. Але це були станкові щити тате, схожі на західноєвропейські щити павези, які використовували піхотинці й арбалетники. Але вони були важкими й великими, і вершниками – а самураї, насамперед, були вершниками, використовуватися не могли. Ну уявіть собі вершника, який скаче на ворога, утримуючи в лівій руці… десятикілограмові дерев’яні… двері?!
Тож тате був засобом захисту виключно піхотинців і з’явився в японському арсеналі далеко не відразу. Так, в епоху Яйой зброя японців була доволі традиційною – прямі мечі з клиноподібним лезом, заточені з одного боку – тьокуто, списи, клевці, схожі на китайські, і зроблені з дерева щити із зображеною на них емблемою Сонця зі спірально завитими променями.
Але все це було зброєю піхоти – підкреслимо це. Коли ж на перше місце висунулися вершники, причому не просто вершники, а ті, що могли битися в гористій і лісистій японській місцевості, де кінноті битися дуже важко, на перше місце висунулася така зброя, як лук. І лучник, звісно, може використовувати щит, хоча б і невеликий, на кшталт монгольських, перських, індійських, але річ у тім, що самураї-лучники були буддистами. Тому їм не можна було не тільки їсти м’ясо, а й торкатися руками будь-якої падалі, зокрема і шкіри, і клею з копит. Щодо шкіри, то зрозуміло, що якщо обладунків без неї зробити було неможливо, з її використанням мирилися, закривали на це очі. Але от клей – без якого неможливо виготовити потужний композитний лук, як бути з ним?
Вихід знайшли дуже просто – придумали композитний лук з бамбукових пластин, а його потужності, яку можна було б порівняти з монгольським луком, досягали за рахунок розміру, який іноді перевищував людський зріст! Але оскільки стріляти з такого лука доводилося з коня, то знадобилися і спеціальні обладунки, що давали змогу зі зручністю користуватися настільки ефективною, але громіздкою зброєю.
Так з’явився обладунок о-йорой, вкотре розповісти про який взявся японський журнал «Армор моделінг», що розмістив на своїх сторінках, окрім цікавих текстових матеріалів, ще й настільки ж цікаву і деталізовану графіку. На наведеному тут малюнку дуже наочно показано генезис цього обладунку – від типово монгольського з характерним шоломом, до шолома з одворотами – кабуто і чотиричастинного о-йорой.
Спочатку він захищав тільки торс і голову, а плечі прикривалися гнучкими пластинчастими наплічниками. Причому міцність такого обладунку і його захисні властивості були винятково великі. Річ у тім, що складався він із пластинок з отворами, але так збирали обладунки в різних народів. Що нового в цей процес внесли японці? А ось що: в їхньому обладунку о-йорой використовували пластини трьох розмірів (однакові за висотою), що мали один, два і три ряди отворів. Завдяки цьому ряди пластинок перекривали одна одну більше ніж на половину, тобто захист був подвійним. По краях пришнуровувалася ще й третя, найвужча пластинка, тож на краях вона мала потрійну товщину! Нерідко і сам обладунок сплітався з трьох рядів пластинок – технологія, що не застосовувалася ніде, крім Японії. У такої технології була навіть власна назва: татена-сі – «щит не потрібен», – ось який міцний захист забезпечувало таке з’єднання.
Що знову-таки не дивно. Адже пластинки з металу мало того, що вкривалися лаком, вони ще й нерідко загорталися в шкіру, вкриту лаком, унаслідок чого броня виходила не тільки дуже міцною, а ще й такою, що володіла певними внутрішніми амортизувальними властивостями. Виробленою шкірою цурубасірі-до гава покривався і нагрудник кіраси. Робилося це для того, щоб під час пострілу з лука тятива не зачіпала за пластинки, а легко ковзала по вичиненій шкірі. Але це теж був захист, тож стріла, яка потрапила в кірасу такого ось лучника, найчастіше її не пробивала!
Обладунок був влаштований дуже незвично, більше така конструкція на земній кулі ніде не зустрічалася. Першою, при одяганні в о-йорой, слід було надягати окрему частину для правого боку – вакідате, яка трималася на шнурі, зав’язаному навколо пояса. Ще один шнур міг бути перекинутий через плече, але не завжди. Після цього одягався панцирний рукав коте на ліву руку. Причому спочатку руки не мали захисту взагалі, але потім він з’явився у вигляді такого ось рукава з пришитими на нього металевими пластинками, покритими лаком, а пізніше коте стали робити з кольчуги, нашитої на тканину.
На правій руці захист тривалий час не передбачався і з’явився вже в епоху Намбокутьо. Коте мав напуск на кисть і петлі для пальців, що не давали йому «втекти». Тільки після цього можна було надягати на себе частину обладунку, що залишилася, яка складалася з трьох деталей: передньої, лівої бічної і задньої, наспинної. Зав’язки потрібно було зав’язати на правому боці і ось вони-то й утримували верхню пластину вакідате. Повністю укріплена на тілі самурая «броня» являла собою справжню коробку і була зовсім не гнучкою, оскільки з’єднання на шнурах було дуже тугим. По суті справи, це і був щит, що доповнювався наплічними пластинами о-соде. Ось чому самураям щити зовсім не були потрібні.
Інша річ – піхота асигару, застосовувати яку самураї почали вже в XIV столітті. Піхотинці були і лучниками, і копейщиками, і – з XVI століття стрільцями з аркебуз. І ось їм-то якраз захисту самураїв і не вистачало, оскільки, як і лицарські обладунки в Європі, вони були ну просто нечувано дорогими!
Так що ж являли собою щити тате, якими користувалися японські піхотинці-простолюдини? Зазвичай це були дві дошки завтовшки щонайменше у два пальці, збиті за допомогою двох перекладин. Позаду на петлі кріпилася відкидна підпора, завдяки якій тате міцно фіксувався на землі. Після появи вогнепальної зброї деякі тате почали зовні оббивати тонким залізним листом. Було в традиції розфарбовувати тате так само, як у Європі розфарбовували павези. На їхній гладкій поверхні було зручно малювати емблеми японських кланів, тим паче, що й самі ці емблеми були іноді дуже прості.
Щити встановлювали на полі бою рядами і за ними ховалися лучники й аркебузири. Для кінноти це була непереборна перешкода, оскільки низькорослі японські коні не могли через них перестрибнути. Піхоті було також важко боротися з такою «огорожею», ось чому серед тих, хто кидався на приступ стін з тате, були воїни і з сокирами, і з палицями канабо, і всілякими списами з гаками, щоб зачепити ними тате за край і повалити, щоб у «стіні» з’явився пролом.
Треба сказати, що японські лучники широко застосовували різні види запалювальних стріл, перш за все, тому, що мали можливість розкласти їх і приготувати, перебуваючи під прикриттям тате. Використовували як стріли, просто обмотані клоччям, просоченим якимось маслом, так і справжні «реактивні снаряди» з пороховими прискорювачами у вигляді відрізків труб із бамбука, набитих пороховою м’якоттю. Трубок було дві. Одну з отвором ззаду використовували як реактивний двигун, тоді як іншу, з отвором, зверненим уперед, підпалювали гнітом уже після того, як стріла влучала в ціль, і вона працювала як вогнемет.
У щиті нерідко робили оглядові вічка для спостереження, тож з-за тате можна було навіть і не висовуватися. Цікаво, що використовували ці щити не тільки для захисту від вогню противника, а й… як штурмовий трап. Дня цього на внутрішній стороні набивалися поперечки, потім один або два збитих між собою щити перекидалися через рів, тоді як інший щит (як це показано на малюнку) використовувався замість приставних сходів. Застосовувалися і зовсім маленькі щити тате, які використовували не тільки асігару, а й самураї, що кидалися на приступ. Дуже великий і важкий щит у цьому разі був незручний, а ось маленький – у самий раз!
Тате як зубці встановлювалися на стінах японських оборонних споруд, ну, і звісно, ховаючись за ними, японські піхотинці йшли на приступ воріт, наблизившись до яких, вони намагалися закласти під них міну або ж розрубати сокирами.
