Шістнадцяте століття у військовому мистецтві Європи стало переломним. Змінилося дуже багато: з’явилася придатна для масових армій вогнепальна зброя, з’явилися недорогі, але міцні латні обладунки, доступні для рядових солдатів… До речі, про обладунки. Багато піхотних обладунків із середини XVI до першої чверті XVII століття мають дуже цікаву деталь — тапуль.
Що це таке?
Тапуль у перекладі з однієї з романських мов — просто «горбок». Цей виступ являє собою гіпертрофоване ребро жорсткості, сформоване при штампуванні кіраси. Так, у той час їх уже практично штампували — брали лист гарного металу, розжарювали, накладали на чавунну матрицю і молотами надавали остаточної форми. Потім — загартування і фінальна обробка…
Привертає увагу розташування тапуля — він завжди знаходиться на рівні живота, трохи вище талії. І він є ознакою піхотного обладунку. На кірасах кавалеристів (наприклад, рейтарів або кірасирів) практично не зустрічається, хоча там завжди є вертикальне ребро жорсткості.
Тапулі були найбільш характерні для німецьких кірас.
Так, і ще. Кіраса з виступом, так званого типу «гусяча грудь», у більшості випадків цільна, а не сегментована — тобто коли набрижник (плакарт) окремо, нагрудник окремо, і з’єднуються вони гвинтом і прихованими ремінцями. Хоча трапляються, як на фото нижче, варіанти з суцільнокованим начеревником, який не доходить до верхньої частини грудної клітки – вгорі він просто кріпився до латного горжету.
Навіщо він потрібен?
Призначення
Уся справа в тому, що основною зброєю тодішньої піхоти була довга піка. Основним родом військ були пікінери, і значення їх було настільки високим, що піку називали «королевою війни».
Виступи на животі вперше з’явилися на броні німецьких ландскнехтів, перші шеренги яких у бойовому строю носили броню (задні — не обов’язково). Річ у тім, що піка, яку тримають обома руками, як правило, вражає саме в живіт — така її особливість.
А коли зіштовхуються два щільно зімкнені пікінерські строї, то ухилитися від піки нікуди. Вона буде тиснути на тебе, і навіть якщо не проб’є обладунок (бій пікінерських загонів взагалі нагадував партерну боротьбу дикобразів), то може збити з ніг, а тоді — кінець. Затопчуть.
Тому їй потрібно дати шанс відхилитися вбік. Для цього і призначався виступ.
До речі, він не завжди так вже виразно стирчав. Багато кірас того часу мають своєрідний «животик» — не загострений виступ, а загальне, перепрошую, випуклення в нижній частині. Там досягалася максимальна товщина металу.
Кіраси такого типу вийшли з ужитку до 1620-х років — тоді роль пікінерів у військах знизилася, і на перший план почали виходити мушкетери. Проти мушкета подібні хитрощі зброярів уже не працювали…
