У вересні 1986 року в госпіталі Душанбе бригада лікарів у металевих обладунках провела унікальну операцію. З тіла пораненого солдата-афганця потрібно було дістати гранату АГСа на бойовому взводі. Кожен із лікарів розумів, що будь-який необережний рух може спричинити вибух.
Про подію, що сталася в Душанбе, наввипередки писали газети. Ризикуючи життям, лікарі витягли з тіла солдата гранату. До цього ніхто успішно не здійснював подібний подвиг (принаймні, офіційних даних не було зафіксовано). Оперував хірург Воробйов Юрій Олексійович, долею пацієнта переймалося навіть вище керівництво в Москві.
На лікарняному ліжку опинився солдат Віталій Грабовенко, хлопець отримав поранення під час бою, споряджаючи стрічку гранатомета. У запалі бою він зрозумів, що в нього потрапив снаряд, і навіть встиг про це сказати хлопцям, які надавали йому першу допомогу. Проте його слова сприйняли як марення, і його терміново відправили до госпіталю. Прибулий боєць пройшов обробку численних осколкових поранень, на рентгені нічого підозрілого не знайшли. Здавалося, що все обійшлося.
Віталій запідозрив недобре вже наступного дня: набряк навколо рани значно збільшувався, рука майже не рухалася. Бачачи, що хворий не одужує, лікарі провели повторну рентгенограму, підозрювали міжм’язову гематому, а виявили тінь прямокутної форми розміром 11×3 см. Знімок вирішили показати військовим: спочатку гранатометнику, потім саперу, які проходили лікування в госпіталі. Обидва заявили, що в тілі бійця — граната. І вона на бойовому взводі, отже, вибух може статися від будь-якого випадкового руху.
Стан лікарів був пригніченим: по-перше, всі усвідомили масштаб катастрофи — пацієнт протягом 13 днів ходив по госпіталю, навіть намагався грати в настільний теніс. Лише дивом усе обійшлося. По-друге, постало питання, хто візьметься за операцію.
Під час консиліуму вирішили, що операцію проведе завідувач госпіталем Воробйов Юрій Олексійович. Про ситуацію вже було доповідано вищому керівництву, і діяти потрібно було негайно. Асистувати зголосився Олександр Дорохін, анестезію мав проводити Володимир Мойсейкін. Усі троє чоловіків розуміли, на який ризик ідуть: у Воробйова було двоє дітей, а дружина була вагітна третім, Олександр щойно одружився, від весілля не минуло й місяця, Мойсейкін також був молодим батьком.
Підготовку до операції провели максимально швидко. Віталія Грабовенка перевели в окрему палату, медсестри стали приходити до нього на процедури тільки в бронежилетах. Для лікарів захисні костюми позичили у саперів, їхня вага перевищувала 40 кг (події відбувалися за 40-градусної спеки). На заводі виготовили спеціальні інструменти, якими можна було дістати гранату. Затискач за формою нагадував ефес шпаги — так захистили руку хірурга від можливих уламків.
Операцію призначили у перев’язувальній, до справи підійшли прагматично: розуміли, що в разі вибуху операційна знадобиться для надання першої допомоги постраждалим лікарям. У госпіталь завезли кров потрібної групи на випадок, якщо комусь із бригади оперуючих знадобиться термінове переливання. Від допомоги медсестри-асистентки вирішили відмовитися. З міркувань безпеки всім пацієнтам заборонили залишати свої палати.
Перед Юрієм Воробйовим стояло надзвичайно складне завдання: він розумів, що гранату можна «вирізати», але в такому випадку хлопець назавжди залишиться інвалідом, оскільки рука перестане працювати. Водночас, можна зробити надріз і акуратно дістати небезпечне стороннє тіло, але така операція буде в рази складнішою. Досвідчений хірург, за плечима якого було понад дві тисячі операцій, зробив усе, щоб рука залишилася функціональною. І йому це вдалося.
Операція пройшла успішно, всі спрацювали точно й без найменшого промаху. Анестезіолог підібрав правильне дозування, щоб пацієнт не зробив жодного руху, хірург з точністю сапера дістав смертоносну гранату. Прибулий на місце фахівець її знешкодив.
Історія закінчилася добре, Віталій швидко отямився. Коли відкрив очі, не відразу зрозумів, що сталося: на столику поруч із ним стояв букет квітів (у госпіталі він став справжнім героєм), а поряд сидів… батько. Повірити в це важко, але батько прилетів до Таджикистану з далекої Чернігівщини після того, як отримав листа від сина. Нічого не підозрюючи, потрапивши в госпіталь, Віталій написав звістку рідним, що з ним усе добре, і що нібито приїхав у робочу командировку з Афганістану до Душанбе (на той момент він уже майже рік був на війні). Батьки листові зраділи, але друг Віталія придивився до адреси на конверті й згадав, що це — госпіталь. Запідозривши недобре, батько купив квиток на літак і вже за день був на місці.
Віталій назвав день операції другим днем народження, хоча це не просто метафора. Насправді в той день, коли проводили операцію, хлопцеві виповнилося 20 років.
Батько, побачивши, що сталося, вирішив не посвячувати дружину в подробиці, сказав, що синові видалили апендицит. Віталій повернувся додому лише через кілька місяців, коли вже пішов на поправку.
