4 квітня 1945 року на схід від Гамбурга німецьким винищувачем Messerschmitt Me 262 був збитий американський бомбардувальник B-24 зі складу 448-ї (важкої) бомбардувальної групи. Із екіпажу бомбардувальника вцілів лише радист, який вистрибнув з парашутом через відкритий бомболюк.
Останки командира «Ліберейтора» Роберта Майнса лише в 2017 році після аналізу ДНК були доставлені до США. Пілот Me 262 оберлейтенант Родемахер використав новинку — ракети R4M «Оркан» (Ураган)…
Почавши застосовувати чергову «зброю відплати» — реактивні та ракетні винищувачі, німці зіткнулися з несподіваним фактом — вкрай неефективним гарматним озброєнням своїх літаків. І Me 262, і Me 163 були озброєні 30-мм гарматою MK108 з невеликою початковою швидкістю снаряда.
Сама гармата більше нагадувала сучасні автоматичні гранатомети, та й отримала у німців прізвисько «відбійний молоток». У появі «молотка» свого часу була своя логіка: основне озброєння німецьких винищувачів початку війни — 20-мм гармати MG FF і MG151 — показали свою низьку ефективність проти броньованих штурмовиків Іл-2 на Сході та «літаючих фортець» B-17 американців на Заході. Для ураження подібних цілей просто не вистачало боєзапасу винищувачів, і потрібно було здійснювати багато атак, що загрожувало потрапити під вогонь великокаліберних кулеметів. Саме через це на бойовому рахунку кращого німецького аса — Хартмана так мало бомбардувальників і штурмовиків. Ну, не любив Еріх ходити в атаки на те, що огризається великим калібром. Водночас, як і багато німецьких асів, намагався обмежитися однією атакою з мінімальної дистанції. Саме для такої тактики і з’явилася MK108. Імовірність збити винищувач союзників з однієї атаки, та й завдати фатальних ушкоджень бомбардувальнику різко зросла, рахунки німецьких асів пішли вгору. Настільки, що німці стали терміново переозброювати свої «мессери» з 20-мм гармат на 30-мм. У результаті утворився великий надлишок 15- та 20-мм гармат, які стали передавати в ППО і навіть переробляти під піхотні установки.
Але на Me 262 і Me 163 така «тактика» одразу дала збій: через малу ефективну дальність стрільби MK108 у пілота реактивного винищувача при швидкостях зближення з ціллю в 400 км/год і вище залишалося занадто мало часу для прицілювання та ведення вогню — інакше можна було просто врізатися в ціль. У результаті навіть великі бомбардувальники могли уразити тільки дуже досвідчені пілоти з ювелірною технікою пілотування (так на купу з 300 ракетних Me 163 виявилося лише 10 перемог!). Теоретично можна було зменшити швидкість «реактиву», щоб отримати більше часу на прицілювання, але перші ТРД (та й досі) мали вкрай низьку прийомистість у порівнянні з поршневими двигунами — тобто, знизивши швидкість, її дуже важко було знову набрати до того, як «мустанги» зроблять із тебе решето…
Виникла патова ситуація — «диво-зброя» є, але вона «не працює». Почалися муки щодо озброєння Me 262 і 163-го. Пробували повернутися до 20-мм гармат, але їх ефективність була — на жаль — недостатньою, тим більше в Me 163 шансів на другу атаку не було. Експерименти проводилися з керованими і некерованими ракетами, поки не з’явилася ідея використати нову розробку — малокаліберну НУРС R4M.
У чому була головна фішка R4M? У «помірності та акуратності»(с). Перше покоління НУРС — радянські 82-мм «ЕРЕСи» і пізніше німецькі 21-см Wfr.Gr. — представляли собою фактично великокаліберні зенітні снаряди з дистанційним підривачем. Мало того, що ними було важко прицілюватися через низьку настильність траєкторії і вони мали велике розсіювання, пілот ще мав враховувати відстань до цілі, відповідну налаштуванню дистанційної трубки.
Імовірність попадання була низькою, а ось повітряний опір від великих ракет, підвішених під крило — суттєвим. R4M же являла собою невелику 50-мм ракету, в якій відмовилися від використання дистанційного підривача — тільки пряме попадання в ціль! При цьому бойової частини цілком вистачало для виведення з ладу навіть чотиримоторного бомбардувальника. Нижча ймовірність ураження цілі компенсувалася тим, що R4M на борт можна було взяти багато! А їх компактність розміщення забезпечувалася складним оперенням — річ дорогою, але німці дозволяли собі й більш витратні «надмірності».
Під крилом Me 262 можна було розмістити аж 24 ракети без особливих втрат для аеродинаміки, і головне — запустити їх практично залпом в стрімкій атаці, забезпечивши високу ймовірність ураження такої великої цілі, як бомбардувальник.
На щастя для союзників, до кінця війни залишався лише один місяць…
Але НУРСи за зразком R4M у тому ж калібрі — зазвичай 50/55-мм — стали популярними в перші повоєнні роки. Гарматна зброя тоді переживала серйозну кризу з появою реактивної авіації, і численні некеровані ракети, що запускалися залпом, стали мало не основним озброєнням винищувачів ППО. Щоправда, вже через 15–20 років їх витіснили керовані ракети («науково-технічна революція»!), і слави НУРСи повітряного бою так і не здобули…
Велика кількість ракет подібного калібру, освоєних промисловістю, широко використовувалася для ударів по наземних цілях у конфліктах Холодної війни, але зараз їх майже не зустрінеш. Хіба що в якій-небудь Польщі. В СРСР від них відмовилися за підсумками боїв в Афганістані, «повернувшись» до 8-см «олівців»…