Для захисту штурмовиків у повітрі від нападу винищувачів противника з нижньої частини задньої півсфери в ГСКБ-47 під керівництвом А.Ф. Турахіна розробили досить незвичайний боєприпас — авіаційну гранату АГ-2. Вона являла собою сферичний металевий корпус, відлитий зі сталистого чавуну та споряджений 80 грамами вибухової суміші К-2, оснащений гальмівним парашутом і вибуховим пристроєм. У транспортному положенні парашут був укладений у спеціальну циліндричну коробку, жорстко закріплену на з’єднувальній втулці детонатора (трубці ударного механізму). Легка жерстяна кришка парашутної коробки, з’єднана з кільцем полярного отвору купола парашута, примусово відкривалась під час скидання боєприпасу, що гарантувало розкриття парашута.
У висвердленому глухому отворі бойового заряду встановлювали картонну гільзу, яка ізолювала детонатор від вибухової речовини. За основу детонатора конструктори взяли армійський запал УЗРГ, що застосовувався для ручних гранат, і доопрацювали його відповідно до специфічних вимог для авіаційного використання. Наприклад, час сповільнення, який був достатнім у піхоті після висмикування кільця, в авіації виявився надмірним, і його довелося скоротити до 3,2–4 секунд. Крім того, запобіжна планка гранатного запалу в авіаційному боєприпасі виявилась зайвою — її скасували.
Після скидання з літака зі спеціальних стаціонарних касет-тримачів авіаційних гранат ДАГ-5 або ДАГ-10 (місткістю на 5 та 10 гранат відповідно) за командами управління з кабіни стрільця, кришка парашутної коробки в результаті аеродинамічного удару висмикувала також і бойову чеку запалу. У цей час гранати під дією парашутів швидко відставали від носія на відстань, цілком достатню для приведення в дію дистанційного детонатора. Вибухаючи, корпуси боєприпасів розліталися на 100–130 уламків, утворюючи зону суцільного ураження радіусом 8–10 м. Окремі уламки корпусу боєприпасу розліталися на відстань до 40–50 м.
У ході бойових дій пілоти бомбардувальників та штурмовиків відпрацювали кілька специфічних прийомів застосування цього виду озброєння. З літаків Пе-2, Іл-2 та Іл-10 авіаційні гранати застосовували серіями по 2–3 штуки як у горизонтальному польоті, так і при пікіруванні під кутами до 30 градусів. При швидкості носія 270 км/год у горизонтальному польоті АГ-2 відставали по висоті на 40–55 м і по дальності на 220–280 м. Крім того, для захисту верхньої частини задньої півсфери боєприпаси скидали при пікіруванні носія, що гарантувало їх вибухи на дальності 280–320 м позаду літака, але з перевищенням у 50–100 м. Для застосування гранат потрібно було підпустити винищувач противника на 400–500 м. Проте використовувати АГ-2 слід було дуже обережно та грамотно, щоб не завдати шкоди своїм літакам у строю. Наприклад, під час атаки противником групи літаків гранати дозволялось застосовувати лише екіпажу останньої машини й з урахуванням розташування сусідів у строю.
ТТХ:
Висота гранати у зібраному вигляді, мм — 123
Діаметр корпусу, мм — 82
Маса гранати без парашута, кг — 2
Діаметр різьби детонатора, мм — 35
