Цей зразок, а точніше сама ідея, оскільки таке рішення застосовувалося в найрізноманітніших моделях зброї і навіть знайшло застосування тоді, коли з’явився патрон із металевою гільзою (але про це трохи пізніше), дозволяв багаторазово збільшити скорострільність зброї, а значить, зробити її більш ефективною в руках солдата. При цьому сама ідея була найпростішою, і лише її реалізація на той час була досить складною, що й не дозволило подібній зброї поширитися повсюдно. Йдеться про систему Лоренцоні.
Кременеві рушниці самі по собі — зброя дуже цікава і красива, яка проіснувала досить довго, проте одним із її головних недоліків було те, що вона не здатна стріляти досить швидко. 4 постріли на хвилину — ось така “величезна” скорострільність більшості зразків. Якщо додати, що й точність і ефективність ураження були, м’яко кажучи, не дуже, то не дивно, що конструктори, навіть за наявності мінімальних можливостей, шукали вихід і намагалися створити більш точну, скорострільну «вбивчу» зброю. Одним із таких конструкторів був Мікеле Лоренцоні, який жив у XVII столітті в Італії.
Основним напрямом роботи зброяра було створення зброї, яка могла б стріляти з більшою скорострільністю, проте він навіть не розглядав рішення на кшталт збільшення кількості стволів чи інші методи, які були просто неприйнятними. Адже навіть якби гвинтівка мала сто стволів, після того, як усі вони вистрілять, їх усе одно довелося б заряджати. Головною метою конструктора було зберегти габарити й вагу зброї, водночас досягнувши скорострільності до 15–20 пострілів на хвилину. Завдання здавалося б нереальним, однак немає меж людському генію — і ціль, яку він поставив перед собою, була досягнута.
Оскільки головною умовою було створення зброї, яка б не вирізнялася своїми габаритами й вагою (або хоча б незначно), конструктор почав шукати, що в зброї використовується «дарма», і знайшов. «Зайвою» деталлю виявилася рукоятка у пістолета і приклад. Власне, на думку конструктора наштовхнуло те, що багато зброярів робили в прикладах і рукоятках пістолетів відділення для зберігання пороху та куль. Зброяру вдалося розвинути цю ідею далі, і почав він із пістолетів.
У рукоятці зброї було зроблено два канали: в одному містилися кулі, у другому — порох. Між цими каналами та стволом була обертова деталь із ручкою, в якій було зроблено два заглиблення — одне для кулі, інше для пороху. Тож після пострілу для перезарядки потрібно було нахилити зброю вперед, узятися за ручку і повернути її навколо осі спочатку в один бік, захопити кулю, а потім в інший — куля «висипалася» у ствол. Довівши ручку до упору, при зворотному повороті в друге заглиблення насипався порох. Після цього ручка поверталась на місце — і можна було стріляти. Згодом конструктор зробив подачу кулі й пороху одночасною: потрібно було лише провернути ручку і повернути її в початкове положення.
За достатньої тренованості виходив справжній кулемет для свого часу. Зрозумівши, що він зробив, Лоренцоні поспішив застосувати своє нововведення й до гвинтівок, чим навіки вписав своє ім’я в історію.
Втім, не все було гладко. Порох у рукоятці чи прикладі під час займання в одному випадку міг відірвати кисть, а в іншому — і вбити людину. Конструктор розумів небезпеку такого розміщення, але не хотів нічого змінювати, та й було це складно без збільшення ваги та габаритів. Втім, навіть якщо б порох і кулі були під стволом, у пістолетах це ще можна було б прийняти, а от у довгоствольній зброї проблема залишалася — адже її тримають обома руками. Рішенням стало те, що всі деталі виготовлялися з неймовірною точністю для того часу.
На створення такого зразка йшли не години, а дні — навіть при налагодженому виробництві. В результаті зброя набула статусу елітної й не поширилася масово в армії. Та конструктора це влаштовувало — його зброю купували й добре платили. А скільки такі зразки коштують зараз — навіть страшно уявити.
Попри те, що ідея не здобула широкого поширення тоді, згодом вона активно використовувалася. Я не раз бачив, як нібито однозарядна гвинтівка виявлялася багатозарядною — і лише ручка на кшталт тієї, що була в кременевих пістолетах, все пояснювала. Магазин просто був у прикладі.
І сама обертова деталь, яка подавала кулі й порох, отримала друге життя навіть у сучасних зразках, наприклад у пістолеті-кулеметі P90 з нетрадиційним розміщенням магазину, або у G11 із ще ближчою конструкцією. Тож коли у характеристиках зброї пишуть «немає аналогів у світі» — варто згадати зразки кінця XIX — початку XX ст., або навіть ще старші, як у цьому випадку — і аналоги знайдуться. Хай не точні, але сама ідея вже існувала. Зрештою, у сучасних конструкторів є така величезна база знань, що вигадувати нічого й не треба — варто лише поритися в історії, адаптувати ідеї під сьогодення — і винаходь собі хоч щодня.
