А це, знаєте, в усіх відношеннях дивовижний транспортний засіб. Це виготовлений на заводі ЗІЛ так званий «САК», засіб аеродромного контролю, носій спеціального обладнання для повірки бортового обладнання літаків. Образ машини сформували суперечливі вимоги до обладнання — з одного боку, для запуску бортового електрообладнання був потрібен потужний генератор (і мотор відповідної потужності до нього), а з іншого боку — найсуворіше були виключені будь-які вібрації під час роботи систем (Що це вони так перевіряли? Чи не інерціальні навігаційні системи?).
Тому конструктори зробили хід конем: потужний двигун ЗІЛ-375Я (180 к.с.) з генератором ГЕТ-120 (120 кВт) встановили на двовісний причіп, а саму машину в рух приводили вже електрикою. Причому теж нетрадиційно: для того, щоб отримати гранично низькопідлогову машину (вочевидь, щоб разом з усім обладнанням проходила під крилом), традиційну конструкцію приводу замінили на два мотор-колеса з двигунами ДТ-14, які через планетарні редуктори крутили задні колеса. Від підвіски ж відмовилися, як від такої — все одно їздити тільки по аеродромах і не надто швидко.
Важила машина близько чотирьох тонн, та причіп-генератор ще півтори — але по рівному потужності вистачало. Навіть передній міст, запозичений з УАЗ-451Д (збільшений по ширині), з навантаженням справлявся без ризику поломки. Було випущено дві одиниці ЗІЛ САК, але далі справа не пішла. Чи то цілком вистачило на потреби ЛІІ ім. Громова, де ці машини експлуатувалися, чи то ступінь екзотичності виявилася зависокою, і комплекс обладнання виявилося простіше змонтувати на більш традиційному шасі, хай і не такому зручному для спеціального застосування — але неспівставно дешевшому й простішому в експлуатації… Не знаю. Але більше їх не робили.
