До появи в Північній Америці європейців місцеві індіанці-алгонкіни називали томагавком найрізноманітнішу зброю рубального й ударного впливу. Ковальська майстерність індіанцям не була знайома, тому аж до початку XIX століття індіанці міняли хутро та інші цінні товари на сокири блідолицих. При цьому ковалі з Європи виготовляли все більш витончені зразки томагавків. Саме слово томагавк має спільний для мов індіанців Північної Америки корінь, що означає «відрізати». У ті роки з’явилися навіть особливі томагавки, які отримали назву дипломатичних. Вони були багато інкрустовані й мали художнє гравіювання на лезі. Такі томагавки підносилися вождям як дари мирних намірів.
Первісно під словом томагавк малися на увазі бойові дубці, палиці, і лише потім дане слово стало синонімом металевої бойової сокирки. При цьому томагавки відрізнялися різною формою бойової частини. Вона могла бути у вигляді леза сокири, списа, як у еспонтона, перпендикулярного руків’ю — дана конструкція нагадувала невеликий келеп. Обух томагавка також виготовлявся у найрізноманітніших варіаціях — у вигляді молотка, чашки для паління, міг мати заокруглення чи вістря, ріг за аналогією з конструкцією алебарди, гак чи шип. Найпоширенішими були модифікації томагавка з держаком із дерева, однак траплялися й цільнометалеві аналоги європейської метальної сокирки — хьорбата.
Індіанці за досить короткий проміжок часу зуміли перетворити томагавк на по-справжньому грізну зброю, яка ефективно застосовувалася і в ближньому бою, і при метанні. При цьому метання томагавка в бою не було таким уже поширеним явищем, в основному це було його спортивне застосування. Уже від індіанців томагавки потрапили й до американської армії, вперше це сталося ще у XVIII столітті. Томагавк став зброєю ближнього бою для солдатів американської армії, які брали участь у війні за незалежність та у Громадянській війні 1861–1865 років. Пізніше бойові сокири можна було зустріти й на полях Першої світової війни, однак тоді вони найчастіше були виготовлені з кирко-мотик чи з інших підручних засобів, являючи собою скоріше неуставну траншейну зброю, ніж повноцінні статутні зразки. Після Першої світової війни про сокири в армії забули надовго, вважаючи, що томагавк застарів і перетворився на непотрібну зброю.
Друге народження томагавка
Довгий час про дану зброю навіть не згадували, поки певний Пітер ЛаГана, який був істинним нащадком індіанців племені Мохок, не переконав світ у зворотному. Колишній боєць морської піхоти, який брав участь у Другій світовій війні, після її завершення викладав основи рукопашного бою. При цьому, окрім боротьби без зброї, він викладав і роботу з томагавком. Відомості про таку незвичайну підготовку дійшли до його вищого начальства і взимку 1965 року він був викликаний до Пентагону для проведення демонстрації потенціалу даної зброї.
Попри успішно проведений виступ, бій із застосуванням томагавка не був включений до офіційної програми підготовки американських військових. Однак Пітер ЛаГана остаточно запалився ідеєю армійського томагавка і не хотів від неї відступати. Минуло кілька місяців — і він виготовив свій власний томагавк, який відрізнявся головною частиною особливої форми, що суттєво підвищувала можливості даної зброї. Клинок на томагавку ЛаГани на обусі мав максимально загострену форму і міг пробити легкий бронежилет або кевларовий шолом. При цьому завдяки вазі та високій проникаючій здатності, томагавк міг завдати серйозних пошкоджень навіть у тому випадку, якщо удар наносився від ліктя, без вкладення в удар усієї маси тіла.
Він підходив і для застосування у вузьких проходах, і в густих заростях, де у солдатів просто не було необхідного місця для сильного замаху. Цікавою особливістю було й те, що 5 із 7 граней гострої частини томагавка ЛаГани були заточеними, з цієї причини удар даною зброєю по будь-якій траєкторії призводив до поранення противника. Однак найдивовижнішим у томагавку ЛаГани була його балансування. Сам Пітер міг спокійно й професійно метати свою зброю, але для непідготовлених бійців це було не під силу. З цієї причини ЛаГана пропонував метати томагавк його конструкції непідготовленим людям, головним чином жінкам і дітям. Загалом він організував випробування з 870 кидків з відстані від 4,5 до 6 метрів. Опрацювавши отримані дані й провівши необхідні розрахунки, він встановив потрібні пропорції й вагу томагавка, які дозволяли майже будь-якій людині успішно метнути томагавк із такої дистанції, навіть не маючи при цьому спеціальної підготовки та численних тренувань за плечима.
Його розробка виявилася настільки вдалою, що попит на томагавк у сотні разів перевищив пропозицію. З цієї причини винахідник у 1966 році заснував власну фірму «American Tomahawk Company», яка 16 квітня того ж року виготовила перший серійний зразок бойової сокири. Після цього ЛаГана запропонував томагавк власної розробки морським піхотинцям. 3 жовтня 1966 року на військовій базі, розташованій у Куантіко (Вірджинія), була здійснена найреалістичніша з коли-небудь проведених в армії США демонстрацій бойових можливостей оновленого томагавка. Спочатку ЛаГана зміг за хвилину обеззброїти двох морпіхів, які нападали на нього зі зброєю зі штиком. У ході демонстрації він отримав поріз правої руки, оскільки попросив зняти захисні кожухи зі штиків. Але навіть із порізом він продовжив демонстрацію, почергово перемігши бійців із мачете та ножем. Також він продемонстрував рубальні властивості своєї сокири на манекенах.
На завершення всіх тестів він особисто продемонстрував, як можна ефективно й легко метати томагавк у ціль, у тому числі й по противнику, що перебував у русі. Для цих цілей він попросив свого найкращого друга Кона Новака надіти на груди дерев’яний щит. Після завершення тестів усі 18 представників морської піхоти зі складу комісії придбали для себе томагавки. Однак відповідь від командування корпусу морської піхоти США щодо прийняття томагавка на озброєння була негативною. У відповіді зазначалося, що для прийняття томагавка на озброєння необхідною умовою була б заміна одного чи кількох елементів з індивідуального комплексу спорядження морпіха.
Проте завдяки клопотанням офіцерів, які входили до складу комісії, військовим було дозволено самостійно купувати томагавки як приватну ініціативу й носити їх як зброю. Із більш ніж 4 тисяч виготовлених компанією American Tomahawk Company томагавків аж до її закриття у 1970 році 3820 штук придбали бійці корпусу морської піхоти, які брали участь у війні у В’єтнамі. Завдяки цьому факту за томагавком ЛаГани навіть закріпилася прізвисько «в’єтнамський томагавк». У В’єтнамі в період з 1966 по 1975 роки ці томагавки встигли здобути славу незамінної для солдатів зброї та інструмента.
Томагавк і досі не втратив актуальності
На жаль, після В’єтнамської війни про томагавк знову забули. Згадали про нього вже під час операції «Буря в пустелі», коли американські солдати зіткнулися зі складністю проникнення в різні приміщення, двері доводилося зламувати за допомогою підручних засобів чи й узагалі підривати. Однак командування не звертало уваги на цю проблему, з цієї причини не такою вже рідкістю стали солдати, які носили із собою великі пожежні сокири червоного кольору.
Справжнє відродження томагавка почалося вже після 2000 року. Цього разу за нього взялися серйозно, від початку розглядаючи як елемент повноцінного спорядження бійця. Компанія American Tomahawk, яку очолював Енді Приско, знову почала свою роботу, заручившись попередньо підтримкою вже літнього Пітера ЛаГани. Розпочинається масове виробництво «в’єтнамського томагавка» — VTAC.
Популярність даної бойової сокири знову перевершила всі мислимі межі, ознаменувавши справжній бум на цю зброю. При цьому в конструкцію сучасного томагавка VTAC було внесено значні зміни, випускається він у двох доступних варіантах:
— томагавки з руків’ям із полімерних матеріалів. Таке руків’я значно знижує вагу сокири, а сам топір виготовляють із інструментальної сталі.
— томагавки з цільною конструкцією, у якій сокира й топорище виготовляються з єдиного листа металу.
Перший варіант бойової сокири є більш мобільним, оскільки дозволяє легко й швидко замінити один клинок на інший, наприклад, зі зміненою формою леза, а також ідеально підходить для ведення рукопашного бою завдяки невеликій вазі. Другий варіант бойової сокири спроможний забезпечити високу міцність конструкції, такий топір більше підходить для виконання важкої роботи. Наприклад, для проламування барикад чи відкриття дверей.
Томагавк і досі не втратив актуальності
Починаючи з 2003 року томагавки VTAC разом із кусачками, кувалдою та ломиком включені до так званого Modular Entry Tool Set (модульний набір інструментів для проникнення), який включений до набору спорядження будь-якого загону сил спецназу американської армії.
Окрім цього, томагавки були включені до складу екіпірування деяких підрозділів американської піхоти та 75-го полку рейнджерів. Що ж знайшли у томагавку військові? Передусім вони гідно оцінили його універсальність. Томагавк придатний для виконання досить широкого переліку робіт, його можна використовувати не тільки для знесення голів противнику. Так, загострений шип на обусі томагавка дозволяє легко відкривати не тільки металеві бочки, а й армовані сталевими стрічками шини вантажних автомобілів. Та й як зброя піхотинця ближнього бою він перевершує стандартний штик-ніж у рази, особливо в ситуаціях, коли стріляти з пістолета чи гвинтівки не можна або небажано за жодних обставин.
Безумовно, томагавк — це зброя, яка підійде не кожному військовослужбовцю, але як альтернатива універсальному лому в нього ще довго не буде конкурентів. Можна вважати, що томагавк на війні — це архаїзм, але достатньо згадати, що в сучасних арміях світу уживаються між собою ножі й кулі, арбалети й ядерні боєголовки. Тому вік бойової сокири ще не закінчився, а її можливості й досі перебувають на досить високому навіть за нинішніми мірками рівні.
