На початку 1950-х років радянській армії знадобився мініатюрний автомобіль високої прохідності, який міг би транспортувати поранених, буксирувати невеликі артилерійські установки і виконувати інші польові завдання. Спочатку взятися за виконання замовлення було доручено Ірбітському мотоциклетному заводу, який запропонував для планованої новинки свій 23-сильний опозитний мотор М-72, проте ІМЗ визнав себе не готовим до роботи над таким масштабним проектом, внаслідок чого створення військового мікроавтомобіля лягло на плечі НАМИ.
Першим за розробку малолітражки взявся інженер Долматовський, але його бачення нового автомобіля не відповідало потребам армійців – запропонована задньопривідна платформа справді навряд чи показала б гідну прохідність. Потім головним у проєкті, названому «4х4», призначили Бориса Фіттермана, який створив на кресленнях повнопривідний автомобіль-транспортер із солідним кліренсом і незалежною торсіонною підвіскою всіх коліс, здатний без нарікань їздити по бездоріжжю, подужати 30-градусні підйоми і долати водні перешкоди.
Дуже цікавим було вигадане Фіттерманом компонування салону – водійське крісло та елементи управління авто розташовувалися в передній частині кузова посередині, два сидіння для пасажирів були трохи позаду поруч із бортами, а за потреби їх можна було скласти так, щоб «підлога» машини перетворювалася на рівну платформу, на якій без проблем розташувалася б пара поранених на ношах. Ба більше, місце водія було облаштовано таким чином, що йому можна було лягти і в такому положенні керувати автомобілем у разі обстрілу.
У 1956 році проєкт було затверджено, а роботи зі створення перших макетів і дослідного зразка проводилися на вже згаданому ІМЗ. Зібраний автомобіль, як і замислювалося, з легкістю не тільки катався будь-якими купинами і багнюкою, а й перепливав невеликі водойми на швидкості до 4,5 км/год. Наступного року працювати над машиною, прозваною «транспортер переднього краю» (ТПК), знову стали в НАМИ. Ще через рік виділилося дві гілки розвитку проекту – армійська амфібія НАМИ-032 і цивільний НАМИ-049, що став згодом позашляховиком ЛуАЗ-969.
Восени 1958 року відбулися перші державні випробування ТПК, які він із тріском провалив. Прототип неодноразово ламався, був дуже важким, ледь тримався на воді навіть за незначних хвилювань, а моторчику явно не вистачало потужності. Інженерів така поразка не деморалізувала, і в 1961 році вони представили дві нові версії малолітражки – НАМИ-032М з металевим кузовом і НАМИ-032С зі стелкопластиковим, який, на жаль, виявився недостатньо міцним. У 1962 на ЗАЗі мікроавтомобіль оснастили новим потужнішим мотором і доопрацьованою трансмісією з заднім мостом, що відключається, і блокуванням заднього диференціала. Там же було створено передсерійну версію ТПК ЗАЗ-967.
Як випробування в 1965 році ЗАЗ-967 у пробігу пройшов понад 10000 км пустелями, степами і горами. Цього разу все пройшло більш ніж успішно і було вирішено розпочати серійне виробництво. Однак Запорізькому заводу не вистачало потужностей для складання нової моделі, тому виробництво перенесли на Луцький автозавод. У 1969 році ТПК було прийнято на озброєння, але за фактом конвеєр так і не розпочав свою роботу через численні недоробки та розбіжності. По-справжньому серійно виробляти стали лише в 1975 році модифіковану версію під назвою ЛуАЗ-967М, яка отримала двигун МеМЗ-967А об’ємом 1,2 літра і потужністю майже 37 к.с., надійнішу підвіску і доопрацьовану трансмісію. З дизайнерського погляду новинка далеко не була шедевром, рівень комфорту був мінімальним, але первісно поставлене завдання – транспортування поранених і перевезення бойових засобів в умовах бездоріжжя – малолітражка безсумнівно здатна була виконати.
ЛуАЗ-967М теж не раз доопрацьовували – у 1978 отримав нові світлові прилади, потім йому поліпшили плавучість, а в середині вісімдесятих оновили силовий агрегат (його потужність зросла до 39 к.с.) І хоча апарат залишався цілком технологічним і функціональним, у другій половині 1980-х замовлення на нього від армійців надходити перестали. У радянській армії, напевно, порахували, що порятунок поранених справа рук самих поранених.
