27 лютого 1941 року почалися державні випробування літака Іл-2. Цікаво, що постанову про його запуск у серійне виробництво було видано ще 14 грудня 1940 року, а в лютому 1941-го воронезький авіазавод №18 видав перші серійні екземпляри. Недоліки, виявлені під час випробувань, планувалося усувати безпосередньо під час серійного випуску.
СРСР шаленими темпами готувався до «хорошої війни», як її назвав товариш Шахов із тодішнього пропагандистського фільму «Великий громадянин». Однак ставка на Іл-2, зроблена напередодні цієї «хорошої війни», на мій погляд, виявилася помилковою. У реальній війні Іл-2 проявив себе як малоефективна бойова машина, а штурмові авіаполки, озброєні цими літаками, зазнавали величезних і невиправданих втрат.
Мабуть, не буде перебільшенням заява, що ресурси, витрачені на виробництво, обслуговування і ремонт десятків тисяч «Ілів», а також – на підготовку та утримання їхніх екіпажів, набагато перевершували ті втрати, яких ці літаки завдали противнику під час бойових дій. Таким чином, Іл-2 фактично приніс більше користі Німеччині та її союзникам, ніж Радянському Союзу. Однак при цьому він був наймасовішим бойовим літаком не тільки в СРСР, а й у всіх країнах – учасницях Другої світової війни.
Концепція Іл-2 була від самого початку застарілою, оскільки його броньовий захист розраховували на протидію кулям стрілецької зброї калібром максимум до 12,7 мм, а на той момент, коли літак прийняли на озброєння і запустили в серійне виробництво, всі німецькі винищувачі вже оснащувалися гарматами. І фронтова ППО Німеччини ґрунтувалася вже не на кулеметах, а на 20-міліметрових скорострільних зенітних гарматах, від яких протикульова броня «Ілів» не рятувала.
Але при цьому вісім центнерів броньової сталі (майже стільки ж важив мотор!), які доводилося носити штурмовику, значно знижували його льотні характеристики, роблячи літак зручною мішенню як для зенітників, так і для винищувачів. Вона ж обмежувала бомбове навантаження, а отже – бойову ефективність. Фактично від бронекорпусу Іл-2 було більше шкоди, ніж користі.
Недоліки «літаючого танка» можна перераховувати й описувати ще довго, однак, про це і так уже написано чимало. Зауважу лише, що популярність цієї машини у радянського військово-політичного керівництва (згадаймо знамениту фразу Сталіна «Іл-2 потрібен фронту, як повітря, як хліб!»), абсолютно неадекватна її реальній бойовій цінності, ґрунтувалася винятково на самообмані та вірі у фальшиві рапорти, згідно з якими «Іл-2» десятками палили ворожі танки, а німецькі солдати, тільки-но їх побачивши, в паніці розбігалися, несамовито волаючи «Шварце тод!!!». Це один із трагічних парадоксів системи, що встановилася в росії 1917 року, коли бажане так часто видавали за дійсне, що з часом самі починали вірити у власні фантазії. Хоча, можливо, що цей парадокс у росії існував завжди.
Насправді ці бравурні звіти були дуже далекі від реальності, але в них хотілося вірити, тому в них вірили. І в результаті, неповноцінний літак, більш небезпечний для власних пілотів, ніж для супротивника, продовжували штампувати у величезних кількостях аж до кінця війни на радість німецьким асам, які за рахунок «русиш цементбомберов» швидко нарощували свої бойові рахунки.
