Напевно, багато хто знає, що існує поділ кавалерії на легку і важку, який виник ще за часів Античності і більш-менш дожив до Першої світової. Причому легка, своєю чергою, представлена двома різновидами: гусари й улани. Говорячи про відмінності між цими двома родами, доводиться чітко обмежувати часовий проміжок, оскільки улани значно молодші за гусар, тож класичною епохою протистояння «гусари-улани» можна вважати тільки XIX століття, причому його першу половину. Гумор ситуації в тому, що гусари не завжди виглядали легкими за мірками описуваного періоду, а улани особливо легкими і не були. Питання в точці огляду.
Класичний поділ між легкою і важкою кавалерією такий: наявність кіраси. Власне, у кірасир вона є (не завжди – Наполеон, наприклад, прибрав на певний час цей дорогий елемент екіпіровки), в уланів і гусарів – немає. Ось тільки ця ознака, яка нехай і стала основоположною, не зовсім точно відображає стан речей. Не кажучи про те, що колись гусари носили нехай і не повний обладунок, але тричвертний або кольчугу/кірасу – як мінімум. Тож легкою кавалерією їх можна було вважати тільки в порівнянні з повністю захищеними лицарями.
Коректнішим буде порівняння за комплексом «вершник-кінь», озброєнням, завданнями, що вирішуються. І тут виходить, що колишня класифікація умовна.
У теорії призначення кірасира – прорив укріплених ліній. Ну, якщо не ліній укріплень, то порядків піхоти, що приготувалися до оборони. Або серйозна протидія кавалерії – щоб та не виконала задумане. Для цього і підхід до комплектування кірасирських частин був особливий: рекрутів міцніших, конячок важчих. Природно, що такі коні вимагали особливої годівлі й основу їхньої дієти складало зерно.
Озброєння кірасира – кіраса і палаш. Вогнепальна зброя як допоміжна. Пари пістолетів достатньо. Головне – таранний удар. Навіть палаш потрібен не стільки для рубки, скільки для уколу.
У легкої кавалерії завдання інші. Вони переслідують ворога, який вже похитнувся і піддався паніці, і здійснюють рейди по тилах противника. На штурм таких посилають тільки хіба від безвиході – для легкої кавалерії подібні завдання означають загибель. Хоча й відомі випадки, коли легка кавалерія крутила хвости кірасирам, але то вкрай штучні винятки.
Відповідно, вимальовується вигляд класичного гусара: невеликий зріст (у Дениса Давидова, наприклад, лише 156 см – це навіть на ті часи гранично компактно), конституція помітно мініатюрніша за кірасирську, та кінь на кілька центнерів легший, ніж у латника. Зате цей коняга витривалий, швидкий і здатний обходитися довгий час підніжним кормом (монгольська конячка – ідеал). До речі, часто гусари мали по парі коней і користувалися ними поперемінно – все для максимальної мобільності.
Гусар випускали на поля генеральних битв неохоче. Тільки добити когось, у полон захопити біжучого. Ось пошуміти по тилах і погромити обози – це мила справа. Доходило до того, що якщо атакована піхота приходила до тями і перебудовувалася, то гусарські коні самі гальмували, не бажаючи йти в бій. Тоді гусари від’їжджали вбік і починалася стрілянина з рушниць або пістолетів – поки піхота знову не покаже тил.
З важкою кіннотою і зовсім у більшості ситуацій виходило сумно – важчі кірасирські коні просто перекидали невеликих гусарських конячок. Так що вихід був один – покладатися на велику швидкість і витривалість мобільного засобу.
Класичне озброєння гусара: полегшений карабін, пара пістолетів, шабля. Набір, що дає змогу вести різноманітні бойові дії, але аж ніяк не штурмові.
І тут виникають улани, яких традиційно зараховують до легкої кавалерії, але які, по суті, виступали такою собі проміжною ланкою між гусарами і кірасирами. По-перше, уланський кінь важчий за гусарського і не здатний обходитися підніжним кормом. Йому потрібне постачання фуражу. По-друге, основне завдання улан – прорив рядів піхоти. Бажано, ослабленим перестрілкою з такою ж піхотою або артилерією, але все ж прорив. З кірасирами уланам боротися все ж важкувато, хоча виходило й таке – у Ватерлоо англійські улани розібрали французьких кірасирів під горіх.
Головна зброя улана – піка і шабля. Як доповнення – пара пістолетів. Тому потрібен і потужніший, ніж у гусара, кінь – перекинути й розсунути противника. Цікаво, що улани ходили в бій двома рядами. У першому йшли вершники з піками, яким і відводилася основна ударна роль. А в другому порядку йшли ті, у кого піки з якоїсь причини були відсутні (загублені або спеціально залишені на позиціях). І другий ряд уже атакував із шаблями наголо – тобто зачищали те, що залишилося за першими. Приблизно так працювали і козаки, але у них практикувався особливий спосіб формування частин.
Коли прийшла пора остаточно відмерти кірасирам, вони просто розчинилися в уланах. Якщо можна так висловитися. Щоправда, улани і самі недовго проіснували після того.
XIX століття до середини можна вважати епохою розквіту кавалерії – більшого розмаїття, мабуть, більше ніде і ніколи не спостерігалося. Причому це розмаїття виявилося виправданим і припало до двору. Ось тільки в міру розвитку тактики і вдосконалення гвинтівок, кавалерія перестала залишатися дієвим інструментом війни. І від колишнього розмаїття залишилися тільки плутанина в назвах і дрібні відмінності форми. А все інше перейшло до єдиного зразка – драгунського. Коли кінь – це не частина комплексу озброєння, а лише спосіб доправлення бійця від одного поля бою до іншого.
