Японська зброя завжди привертала до себе увагу європейців. Власне, не стільки сама зброя, скільки ставлення до неї цієї острівної нації.
Ще до початку Другої Світової війни, 1934 року, щоб підняти військовий та патріотичний дух, уряд Японії вирішив озброїти своїх воїнів мечами подібними до самурайських. Зразком нової зброї послужив бойовий меч «таті», причому як формою, і методами застосування. Такий меч навали “син-гунто”.
На відміну від традиційної клинкової японської зброї, таті та катани, яку майстри виготовляли вручну, мечі син-гунто виготовляли на заводах. Згодом, щоб зменшити їхню вартість, ці мечі стали спрощувати. Наприклад, для сержантського складу випускали син-гунто з ручками зі штампованого алюмінію.
Право носити такий меч мали армійські унтер-офіцери та офіцери, а також офіцери-кавалеристи. Син-гунто носили в ножнах на поясі, до якого його кріпили за допомогою одного або двох шкіряних ремінців. Як правило, такі ножни були двох видів. Перший варіант – дерев’яна основа з металевим покриттям, а другий – також дерев’яна основа, але з натягненим на неї шкіряним чохлом.
У ножнах меч фіксується затискною скобою, розташованою біля рукояті. Ця скоба входить у паз у гирлі ножен і надійно фіксує син-гунто. Пускова кнопка, яка регулює фіксуючу скобу, розташована на муфті. Щоправда, траплялися й такі варіанти, у яких ножни були надто щільно підігнані під меч.
Гарнітура рукояті латунна, лита, складається з набалдашника та муфти. Ці деталі прикрашені зображеннями у традиційному стилі – листя та колір сакури. Іноді ці зображення інкрустуються міддю. Поверхня латуні покривається антикорозійною патиною. Пізні варіанти син-гунто виготовляли без таких прикрас.
Рукоятку обмотують коричневою тасьмою у класичному стилі, який використовувався для катани. Були мечі з тасьмою та інших кольорів: зеленого, синього або різні відтінки коричневого – від світлого до дуже темного. Дерев’яна основа вкрита білою шкірою схилу. У мечах пізнього періоду замість шкіри ската використовували і шкіру інших риб, і пластик, і навіть наждачний папір.
Цубу, тобто гарду, у сингунто теж виготовляли з латуні, і іноді покривали золотом. Форма овальна або яйцеподібна, також оздоблена квітами сакури. У традиційному варіанті товщина цуби – 7,5 мм, але бувають і товщі. Зазвичай цуба монолітна, але були й ажурні, які, можливо, призначалися для старших офіцерів.
Зазвичай маркування виробника ставили на хвостовику клинка, в ньому вказувалося ім’я коваля, дата виготовлення та інша інформація, наприклад, про місце виготовлення.
Іноді син-гунто робили зі старовинних сімейних таті, катан, або вакідзасі. Такої зброї було дуже мало, навряд чи більше, ніж 10 відсотків загальної маси. Також рідкістю були син-гунто, які виготовляли у приватних кузнях високого рівня та загартовували у воді.
В основному, син-гунто створювалися методом комбінованого кування (ручного та машинного). Вони також виготовлялися в приватних майстернях, але в більш простих, і загартувалися в маслі. А найменш якісні варіанти син-гунто виробляли машинним методом із цільного шматка металу. Такі мечі з’явилися наприкінці війни, коли часу на ручне кування вже не було.
Фотографії дано в дзеркальному відображенні
