Гігантоманія переслідувала німців увесь час. І, нехай явно хворобливих розмірів, вона досягла не відразу, але перші симптоми з’явилися вже в 1941 році, коли в Rheinmetall-Borsig розробили з власної ініціативи ракету для прицільного руйнування точкових цілей. Замах був, звичайно, грандіозний. 420-мм ракета з турбореактивною стабілізацією важила 730 кілограмів (!) і могла пролетіти кілька кілометрів.
Заряд ВР становив 245 кг, а маса палива у двигуні була 85 кг. Передбачалося, що такими ракетами можна буде атакувати наземні цілі не входячи до зони дії зенітних гармат, а турбореактивна стабілізація дозволяла сподіватися на пристойну точність стрільби. І навіть не тільки сподіватись, перші польоти показали правильність загальної концепції. І стріляти та потрапляти було можна. Але німецька педантичність взяла гору: ракету запустили з-під шматка фюзеляжу Me.110. І правильно зробили, що на стенді.
Фокус у тому, що, на відміну від ракет з аеродинамічною стабілізацією, у яких форс полум’я з двигуна дуже вузький — турбореактивні снаряди, зрозуміло, мають дуже широкий конус газових струменів із похилих сопел. Загалом фюзеляж розкурочило так, що якби справа була в повітрі – тут же і розвалився б літак. Тут усім стало зрозуміло, що «кам’яна квітка не вийшла».
Фотографії дано в дзеркальному відображенні
