Одним із найвідоміших символів Речі Посполитої, що міцно асоціюється з могутністю польської армії на полях битв тих часів, були Крилаті гусари.
У Польщі гусари з’явилися за Стефана Баторії (у XVI столітті), і в цьому роді військ стали служити переважно багаті дворяни. Польські гусари, звані також «крилатими», здобули велику популярність, як завдяки своєму чепурному зовнішньому вигляду, так і через високі бойові якості.
Незважаючи на свій нефункціональний зовнішній вигляд, гусарські крила не були суто декоративними. Під час атаки вони видавали свистячий звук, що наводив жах на ворога, а також заважали накинути на вершника аркан і захищали голову та шию від ударів ззаду. Історія появи крил у гусарів заслуговує на окремий опис.
Їхнє походження йде від турецьких вершників «Делі», що означає «шалені, одержимі». Вони набиралися султанами Порти із прикордонних районів держав, підвладних Османській імперії. Делі вважалися легкою кавалерією і воювали в авангарді армії Османа, тому їх слава безшабашних сміливців цілком виправдана. Обладунки їм заміняли шкури диких звірів та різні екзотичні прикраси на кшталт крил хижих птахів. Саме за образом і подобою діли крила на щитах та головних уборах почали носити польські гусари.
До речі, характерний асиметричний щит, також запозичений гусарами від ділі, має суто практичне пояснення своєї форми — витягнутий кут щита захищав шию вершника від шабельного удару при цьому не закриваючи огляд. З’явившись, як і у делі, спочатку на щитах, крила до кінця XVI століття перекочували на луку сідла. Більш відоме розташування крил на спині вершника з’явилося трохи пізніше, у другій половині XVII століття, коли гусарський обладунок набув церемоніального статусу. Ефектні вершники з вигнутими білосніжними крилами за спиною, яких ми можемо бачити у фільмах «Вогнем і мечем» і «1612», насправді мали набагато скромніший вигляд, а використані на зйомках форма й обладунки насправді не потрапляли на поля боїв, оскільки не були бойовими.
Польська гусарія вдало поєднувала в собі якості східної (турецько-татарської) кінноти з традиціями західноєвропейського лицарства, що зрештою і призвело до слави «найкращої кавалерії християнського світу». Комплектування гусарії відбувалося за системою «товариської пошти», згідно з якою командир гусарської хоругви наймав на службу «товаришів» з-поміж лицарів-шляхтичів, кожен з яких зобов’язаний був привести з собою «пошт» (тобто «список») у складі кількох озброєних слуг з кіньми. Цих «поштових» воїнів, яких називали також «пахоліками» (зброєносцями), «шеренговими» (тобто рядовими) і «челядниками», зазвичай набирали з дворових людей шляхтича або, якщо «товариш» був досить заможним, – з дрібної шляхти. Набір до хоругви відбувався на добровільній основі.
XVII століття стало “класичним” століттям польських гусар, періодом найбільшого піднесення цього типу кавалерії. Найбільшої чисельності у своїй історії польська гусарія досягла 1621 р. (8000 вершників). Гусарські хоругви відіграли вирішальну роль у ряді великих битв: під Кірхольмом (1605) та Клушиним (1610), Хотином (1621 та 1773) та Віднем (1683). Секрет бойової ефективності гусарів був досить простий – вони повернули на поле бою класичний таранний удар, який застосовувала лицарська кавалерія. При цьому основні противники Речі Посполитої на той момент не могли виставити на поле бою кінноту схожого рівня підготовки. Східні супротивники (татарські ханства і московія) мали в своєму розпорядженні переважно легку іррегулярну кавалерію, а вороги на заході (шведи і німці) спиралися на рейтар, які втратили на той час навички кінного бою і стали майже виключно стрілецькою кіннотою. Лише до Тридцятирічної війни європейська кіннота почала повертати загублені позиції в частині класичних атак холодною зброєю (проте, використовуючи палаш, а не піку як гусари).
Досить повний опис складу польської кавалерії періоду її розквіту дає у своїх мемуарах Антуан де Грамон, син маршала герцога де Грамона, який брав участь у поході Яна Казимира проти московських військ у 1663 – 1664 роках: «Гусари виступають на чолі всіх військ або збройних сил у Польщі та є найстарішою установою. Вони повинні задовольняти таким вимогам: щоб бути кіннотником у гусарському загоні, – що називається в просторіччі «товариш», – треба бути дворянином, добре складеним, сильним, здатним носити кірасу в повному її складі, нарукавники, пов’язки, оброблені залізом рукавиці, на голові – каску, на обох ногах – шпори німецькою (тобто такі, що можуть легко знятися), на голові – шпори (тобто такі, які легко знімаються), на голові – шпори, що на ногах – шпори німецькою (тобто такі, які можуть легко зніматися). тобто такі, що можуть бути легко знятими, тоді як шпори за польським зразком прибиваються до чобіт) і велику тигрову або леопардову шкуру, підбиту оксамитом або шовком темно-червоного кольору, якою гусар прикриває ліве плече. Кінь його має бути рослим, красивим, сильним і гарного ходу; оксамитове сідло з нагрудним і підхвостовим ременями (як іноземного зразка, є і в нас), для того щоб вершник мав тверду опору під час удару списом у ворога на повному скаку.
Гусар повинен мати пістолет біля лівої сідельної луки, довгу й загострену шпагу під правим стегном і, як зазвичай, шаблю збоку. Під час бою він витягує свою шпагу з-за стегна і навішує її собі на праву кисть, щоб мати руку вільною для дії списом, який є головною зброєю, вживаною гусарами під час бою, для прориву ескадронів ворога…»
Разом із занепадом самої Речі Посполитої занепадає і польська гусарія. Якщо в 1706 р. гусари ще б’ються під Калішею, то пізніше гусарія перетворюється фактично на декоративне, церемоніальне військове формування, призначене скоріше для парадів і оглядів, ніж для війни. З розвитком вогнепальної зброї та артилерії, до початку XVII століття важка кіннота почала зникати зі складу західноєвропейських армій. Реформовані армії західноєвропейських держав успішно протистояли гусарії, під час зіткнень із ними гусари стали малоефективним анахронізмом.
