Йти в атаку під вогнем автоматичної зброї — заняття вкрай небезпечне. Іноді необхідне, але… Недарма кулемети й колючий дріт у Першій світовій війні призвели до позиційного глухого кута. А якщо ще й пробиватися доводиться по коліна в снігу, а то й глибше — то ситуація стає зовсім безрадісною.
Спираючись на досвід першої воєнної зими в СРСР, вирішили спробувати розв’язати цю проблему за допомогою бронесаней. Нові машини не розробляли — вирішили пристосувати до справи залишки легких танків Т-60, які не знайшли іншого застосування. Їх встановили на полози, прорізали двері та амбразури — і на цьому модернізація фактично завершувалась.
Один танк Т-34 міг, як видно, тягнути по снігу двоє бронесаней. У кожну з них поміщалося до 10 бійців — або ж еквівалентний за вагою вантаж: боєприпаси, пальне тощо. Зрозуміло, що серйозним недоліком таких бронесаней була сезонність: із появою перших проталин вони перетворювалися на баласт для танка, а не на безмоторні бронетранспортери.
Згідно з доповіддю заступника начальника ГБТУ генерал-лейтенанта Лебедєва, було виготовлено 200 бронесаней цього типу. На початку 1943 року їх передали до складу Західного, Північно-Західного та Калінінського фронтів, а також до 1-ї танкової армії генерала Катукова.
На жаль, подробиць щодо бойового застосування цих «десантних бронесаней» знайти не вдалося. Хоча виглядають вони однозначно цікавіше за більшість інших подібних експериментів.
