Протитанкові керовані ракети, що з’явилися в п’ятдесятих роках минулого століття, стали великою проблемою для танкобудівників усього світу. Таке озброєння давало змогу ефективно боротися з усіма наявними середніми і важкими танками. Правильне наведення ракети на цілі практично гарантувало ураження ворожої бронемашини за допомогою кумулятивної бойової частини. Танкам того часу нічого було протиставити навіть найпершим ракетам, які не відрізнялися досконалістю. Через це провідні країни світу були змушені шукати відповідне рішення, спрямоване на забезпечення безпеки танкістів. У СРСР подібні роботи призвели до появи низки цікавих проєктів, зокрема т.зв. комплексу активного протиракетного захисту “Оплот-МО”.
Із середини п’ятдесятих років радянські конструктори пропонували різні варіанти боротьби з сучасними боєприпасами, зокрема керованими. У 1959 році список пропозицій поповнився новою ідеєю. Фахівці НДІ-61 (нині ЦНДІ Точного машинобудування, м. Климовськ) запропонували використовувати для захисту танків методи зенітної артилерії. Іншими словами, нова пропозиція передбачала використання кулеметно-гарматного озброєння для знищення ракет, що підлітали. Уже навесні 59-го співробітники НДІ-61 провели деякі теоретичні дослідження, які підтвердили принципову можливість реалізації їхньої пропозиції.
Розрахунки показали, що пропозиція загалом становить інтерес і може використовуватися на практиці. Проте, виникли деякі труднощі. Було встановлено, що активний протиракетний захист вимагає використовувати скорострільну зброю, а також виділяти великі обсяги всередині танка під його боєкомплект. Як засіб активного захисту розглядали великокаліберний (12,7 мм) кулемет зі скорострільністю на рівні 10 тис. пострілів на хвилину. Для захисту від атаки з використанням чотирьох ракет SS-10 французького виробництва з імовірністю щонайменше 0,7 у такому разі потрібно було витратити 1100 патронів.
Також дослідження показали, що розміщення необхідного боєкомплекту для “протиракетного” кулемета вимагатиме скоротити боєзапас основного озброєння приблизно на чверть. Крім того, було потрібне місце для розміщення апаратури для пошуку ракет, що підлітають, і управління всією системою захисту. Природно, за таких параметрів пропонований комплекс активного протиракетного захисту не міг зацікавити військових.
Проте було ухвалено рішення про продовження робіт у перспективному напрямку. 18 лютого 1960 року вийшла постанова Ради міністрів, відповідно до якої НДІ-61, ВНДІ-100, Казанський авіаційний інститут і Військова академія бронетанкових військ мали продовжити розвиток вихідних ідей і створити працездатний варіант комплексу активного протиракетного захисту. Науково-дослідна робота отримала назву “Оплот-МО”. Головною організацією проєкту було призначено Військову академію бронетанкових військ.
Спільна робота кількох організацій привела до формування повноцінного вигляду перспективної протиракетної системи. Згідно з підсумковим варіантом проєкту “Оплот-МО”, танки мали оснащуватися спеціальною автоматизованою кулеметною туреллю, що встановлюється на командирському люку, а також набором електроніки всередині бойового відділення. Таким чином, за межами базового танка слід було розташовувати кулемет, його готовий до застосування боєкомплект, системи наведення, а також засоби виявлення цілей. Автоматизована система управління вогнем повинна була монтуватися всередині танка.
Алгоритм роботи перспективного комплексу був визначений таким чином. Розташована за межами танка малогабаритна радіолокаційна станція мала стежити за навколишнім оточенням і здійснювати виявлення об’єктів, що рухаються до танка зі швидкістю приблизно 600-800 м/с (доволі спірне значення, оскільки швидкість керованих ракет того часу була приблизно в 1,5-2 рази меншою). Подібні обмеження швидкості цілі давали змогу визначити ракету або протитанкову гранату і відрізнити її від інших об’єктів. При наближенні цілі на відстань близько 200 м проводилося наведення кулемета і відкривався вогонь.
Розрахунки показували, що для ураження ракети, що підлітає, з імовірністю 0,8 був потрібен кулемет із темпом стрільби на рівні 9000-11000 пострілів на хвилину. За 9 тис. пострілів на хвилину можна було знищувати ракети, що летять зі швидкістю 600 м/с. За швидкості цілі 800 м/с було потрібне відповідне збільшення скорострільності.
Як випливає зі збережених матеріалів, основна частина агрегатів комплексу “Оплот-МО” мала розташовуватися за межами бойового відділення базового танка. На командирській башті пропонувалося монтувати опорно-поворотний пристрій із механізмами автоматичного наведення у двох площинах. На ньому слід було встановлювати великокаліберний кулемет з необхідними показниками скорострільності і кучності вогню. Зліва від кулемета передбачалися кріплення для ящика з патронами. Для скорочення габаритів кулеметної установки ящик запропонували розташувати паралельно кулемету і оснастити зігнутим лотком для подачі патронів.
Розрахунки показували, що для ефективного ураження протитанкових ракет, що підлітають, потрібен великокаліберний кулемет зі скорострільністю не менше 9 тис. пострілів на хвилину. Серійні зразки з необхідними характеристиками в той час були відсутні. З цієї причини в проєкті “Оплот-МО”, наскільки відомо, не розглядали будь-якого готового кулемета. Навпаки, в ньому до складу комплексу входив гіпотетичний зразок під великокаліберний патрон. З метою підвищення темпу стрільби його пропонувалося оснастити обертовим блоком із шістьма стволами.
Одним із головних завдань у рамках проєкту “Оплот-МО” було створення радіоелектронних компонентів комплексу. Під час робіт було запропоновано варіант радіолокаційної станції та деяких інших елементів системи. Так, для виявлення ракет, що підлітають, пропонувалося використовувати автоматичну малогабаритну РЛС, антена якої мала розташовуватися на даху башти або на кріпленнях кулеметної установки. Загальна висота антенного блоку становила 40 см, площа пристрою в плані – 0,15 кв.м. Розроблена РЛС могла працювати у двох режимах. У режимі пошуку забезпечувався круговий огляд за азимутом і стеження сектором від -5° до +15° за кутом місця. При перемиканні в режим стеження РЛС “оглядала” сектор шириною 90° за азимутом. Параметри кутів місця залишалися колишніми.
Усередині бойового відділення, згідно з проектом, слід було монтувати блок живлення, перетворювач і лічильно-вирішальний пристрій. Зважаючи на великі швидкості ракет, що підлітають, і необхідність забезпечення мінімального часу реакції, комплекс “Оплот-МО” під час бою мав працювати в автоматичному режимі. У такому разі електроніка мала самостійно стежити за навколишнім простором і ухвалювати рішення про атаку виявленої ракети. Проте передбачався і режим з ручним керуванням, який давав змогу використовувати кулеметну установку як зенітну зброю або для стрільби по живій силі противника.
Комплекс активного протиракетного захисту “Оплот-МО” був виконаний у вигляді декількох блоків, що встановлюються всередині і зовні танка. Завдяки цьому, зокрема, не накладалися серйозні обмеження на базову машину. Як наслідок, з’являлася можливість встановлення комплексів на бронетехніку різних типів. На збережених кресленнях зображено середній танк Т-55 і важкий Т-10М, оснащені “Оплотом-МО”. Можливо, надалі цей комплекс міг встановлюватися і на інші радянські танки.
Комплекс “Оплот-МО” становив неабиякий інтерес, оскільки давав змогу значно підвищити рівень захисту наявних танків без необхідності серйозних переробок їхньої конструкції. При цьому, однак, він мав кілька значних недоліків. Головний – відсутність відповідного кулемета. У Радянському Союзі просто були відсутні багатоствольні великокаліберні кулемети з необхідними характеристиками скорострільності. Ймовірно, розробка необхідного кулемета могла розпочатися під час ухвалення рішення про подальший розвиток протиракетного комплексу, однак подібні роботи, наскільки відомо, не починалися. Крім того, могли виникнути претензії до живучості антени в бойових умовах та інших особливостей комплексу.
За наявними даними, проєкт “Оплот-МО” було зупинено незабаром після завершення проєктування. Надалі напрацювання за цим проєктом було використано в НДР “Захист”. Роботи за новим проєктом проводилися з 1961 до 1965 року. У рамках нового проєкту вдосконалювалися ті чи інші компоненти комплексу, що призвело до деякого підвищення його розрахункових характеристик.
Проте в 1965 році всі роботи з кулеметних комплексів активного протиракетного захисту були припинені. Незважаючи на досягнуті успіхи, подібне озброєння мало кілька проблем, частину яких принципово не можна було вирішити. Крім відсутності необхідного кулемета можна було відзначити великі габарити і загальну громіздкість пропонованої апаратури, а також складнощі з розміщенням необхідного боєкомплекту. Крім того, ефективність систем залишала бажати кращого.
Комплекси “Оплот-МО” і “Захист” існували тільки у вигляді конструкторської документації. Під час розроблення двох цих проєктів радянські конструктори створили і вивчили цікавий і, як здавалося, багатообіцяючий варіант додаткового захисту для бронетехніки. Подальші роботи призвели до виявлення низки серйозних недоліків, які призвели до закриття проєктів. Надалі спроби створення комплексів активного протиракетного захисту на базі кулеметно-гарматного озброєння не робилися. Основним засобом підвищення живучості танків на довгі роки стали системи динамічного захисту.