Усі чудово знають, що легендарний юдейський цар Давид убив Голіафа каменем, випущеним із звичайної пращі. Ніхто не приділяє цій події особливої уваги, і все сприймається за чисту правду. Але, як з’ясувалося, все не так просто, і в принципі юнак не міг здолати досвідченого воїна в броні звичайною пращею.
Спробуймо розібратися, як усе відбувалося насправді. Якщо уважно вчитатися в текст Біблії, то й там немає прямої згадки про те, що праща була ремінною. Навпаки, там чітко вказано, що Давид узяв палицю, каміння і пращу. Виходить, що в нього окрім ремінної пращі була ще й палиця? З одного боку, нічого дивного в цьому немає, адже у пастухів були посохи, але подальший опис біблійного поєдинку наводить на інші думки.
Для людини, яка знайома з технікою використання пращі, не є таємницею той факт, що ця зброя застосовується без жодних палиць. Але в Біблії чітко написано, що Голіаф сказав Давиду: «Навіщо ти йдеш на мене з палицями?». Виходить, що Давид розбігся, тримаючи в одній руці палицю, на ходу зарядив пращу і з ходу вистрілив каменем у чоло филистимлянина.
Ніби все логічно: посох Давид узяв для того, щоб мати додаткову зброю ближнього бою на всяк випадок. Але от тільки не міг він однією рукою зарядити пращу, тримаючи в іншій палицю. А те, що він заряджав її на ходу, чітко сказано в Біблії.
Деякі науковці вважають, що у майбутнього царя Юдеї була фістибула — різновид пращі, яка являла собою палицю з ремінною петлею на кінці або просто розщеплену на кінці, куди й вставлявся камінь. Такі пращі застосовувалися в Єгипті, а Голіаф, як филистимлянин, з єгипетськими військами не стикався, тож саме через це він і впіймав камінь у лоб.
Здавалося б, цілком робоча версія, яка пояснює наявність каменя в пращі. Але проблема в тому, що з фістибули набагато складніше влучити в ціль, та й швидкість каменя, випущеного з неї, вдвічі менша, ніж у каменя, випущеного з звичайної ремінної пращі.
Давид прекрасно розумів, що має лише один, максимум два шанси на постріл. Якщо вперше він ще міг вистрілити несподівано для свого супротивника, то другого шансу у нього вже могло й не бути. Тож він навряд чи взяв би фістибулу, навіть якщо припустити, що вона в нього була. Та й Голіаф був одягнений у бронзові обладунки, що на той час було еквівалентом танка.
Але тут виникає ще один цікавий момент: у Біблії вказано, що Давид за допомогою своєї пращі ганяв не тільки вовків, а навіть левів і ведмедів, а відігнати таких потужних звірів можна хіба що з катапульти.
Єдиною правильною версією може бути тільки те, що майбутній цар Юдеї використовував якусь зовсім нову зброю, потужну й не схожу на зброю. Очевидно, Давид був не простою людиною, інакше він не зміг би стати таким великим царем, навіть якщо припустити, що йому випадково пощастило в бою з Голіафом.
Судячи з усього, Давид вийшов на бій дійсно лише зі своїм пастушим посохом і камінням, і використовував посох замість пращі. Посох у нього був з тиса або в’яза й чудово гнувся. Це і пояснює той факт, що Голіаф сказав про те, що він не собака, щоб його ганяли палицею, і зовсім не остерігався того, що його можуть якось уразити. Виходить, що Давид розбігся, накопичив кінетичну енергію, швидко зігнув свій тисовий посох і вистрілив у лоб Голіафу. При цьому камінь летів зі швидкістю снаряда, випущеного з катапульти.
Отже, майбутній цар Юдеї, який згодом став одним із найвидатніших людей свого часу, зовсім не був тим слабким юнаком, яким його зображували скульптори й художники. Він був справжнім винахідником, воїном і мав велику фізичну силу, раз зміг так зігнути посох, що той розпрямився із силою катапульти.
