На перший погляд може здатися дивним, чому до солдатів елітних бойових частин прив’язалося настільки несерйозне прізвисько. Що характерно, але самі десантники анітрохи не ображалися на нього. Ба більше, вони ним навіть пишалися, бо воно вказувало на те, що солдат брав участь в операції “Маркет Гарден” під час висадки Союзників у Нормандії.
Справедливості заради варто сказати, що “Лускуни” (англ. “clickers”) – це неофіційне прізвисько, і спочатку так називали лише бійців 101-ї повітряно-десантної дивізії армії США (вже пізніше це прізвисько іноді застосовували до інших десантних підрозділів), яка має більш гучну офіційну назву – “Орли, що кричать” (англ. “Screaming Eagles”).
Чому “Лускуни”?
У 1944-му році, під час підготовки до десантної операції в Нормандії, постало одне дуже важливе питання – як здійснювати ідентифікацію приналежності солдатів на полі бою? Потрібна була ефективна і проста системи розпізнавання-“свій-чужий”. Під час війни в Північній Африці та на Тихому Океані цю проблему вирішували доволі просто – солдату було достатньо гукнути свого візаві “особливим” словом, яке важко було вимовити противнику, і послухати відповідь. Наприклад, на Тихому Океані таким словом, найчастіше, була назва острова Гуадалканал (англ. Guadalcanal). У японського солдата, навіть якщо він дуже старався зімітувати правильну відповідь, зазвичай виходило щось на кшталт – “ГудаКанаКа”.
Але з німцями такий прийом проходив далеко не завжди, багато німецьких солдатів досить непогано знали англійську мову, а багато офіцерів (навіть молодших) володіли нею настільки добре, що могли говорити нею майже без акценту. До того ж, для десантників такий прийом розпізнавання “свій-чужий” був від самого початку малопридатний. Річ у тім, що під час десантування парашутним способом десантників може розкидати на дуже велику територію (що, власне, і сталося під час операції “Маркет Гарден”), а після приземлення десантникам, від самого початку, потрібно було банально знайти один одного. Погодьтеся, що блукаючи поодинці територією, зайнятою супротивником, кричати першому зустрічному що-небудь англійською була не найкраща ідея.
Тому було знайдено геніальне, за своєю простотою, рішення – для розпізнавання “свій-чужий” вирішили використати інструмент, що застосовувався для задавання ритму під час навчання гри на музичних інструментах. Пристрій цей так і називався – “клікер”. При натисканні на його металеву пластину, він видавав характерне клацання (англ. click). Клікер ввели як штатне спорядження кожного бійця 101 дивізії ВДВ.
При зіткненні на полі бою або в умовах недостатньої видимості, замість волань і криків з розпитуваннями про приналежність до сторін, здійснювали “клік”, а у відповідь повинно було прозвучати два “кліки”. Своєю чергою, французи, які познайомилися з американськими десантниками, дізналися назву цього незвичайного пристрою, але, ймовірно, не розчувши його правильно, замість англійського “clicker” назвали його співзвучним з ним французьким – “criquet” (крикет, фр. цвіркун). Так американські десантники стали не тільки ” лускунами”, але ще й “цвіркунами”)
P.S. У наш час, в умовах російсько-української війни, багато окупантів уже навчилися цілком пристойно вимовляти перевірочні – “паляниця” та “полуниця”, тому така собі подоба “клікера” теж може бути дуже корисною для українських бійців. Заміною йому може слугувати звичайнісінька металева кришка для банки із закруткою.
