Що робить людину – людиною? Головним чином виховання – культура у спадок не передається. Тобто щось, якісь здібності, нахили, звички навіть – передаються. Але не соціальна особистість у цілому. В Англії в одному з університетів проводили експеримент: студенти по одному заходили в кімнату й повинні були поставити на піаніно вазу з квітами. Усі ставили її посередині. Зайшов студент японець і поставив на край. Те ж саме повторили в Японії й з тим же результатом, тільки пропорція була зворотною. Тобто нас виховують у любові до симетрії, їх – до асиметрії. А ось як бути тоді з технікою? На що звертати увагу? І як це, скажімо, впливало на створення нових зразків зброї?
Що ж, щодо зброї у тих же японців спочатку було так – щойно в країні почалася модернізація за західним зразком, японські військові вибрали собі гвинтівку Ремінгтона з крановим затвором. Вона здалася їм зручнішою за інші. Але вже в 1880 році XIX століття зусиллями майора Цуніёші Мурати Японія отримала гвинтівку його системи калібру 11-мм під фланцеві набої з димним порохом. Сама гвинтівка являла собою гібрид французької гвинтівки Гра та голландської гвинтівки Бьюмонта, яка отримала позначення «Тип 13».
Далі послідувала покращена модель Тип 18 і, нарешті, в 1889 році «Тип 22» калібру 8-мм з восьмизарядним магазином під стволом системи Кропачека – тобто знову ж таки за основу був узятий французький «лебель». З цією гвинтівкою японські солдати розгромили китайську армію у японсько-китайській війні, але виявилося, що у гвинтівки є багато недоліків, так би мовити «чужоземного» походження. Як і всі гвинтівки з підствольним магазином, вона мала мінливий баланс. До того ж зріст японського солдата не перевищував 157 см, а вага 48 кг, тобто вони практично поголовно страждали на дистрофію, а значить боротися з цим явищем їм було набагато важче, ніж європейцям. Крім того, віддача при пострілі була для них просто надмірною, а сама гвинтівка – занадто важкою.
Звичайно, можна було змусити новобранців їсти багато м’яса і нарощувати м’язи гантелями, і на флоті так і зробили. Але в армії так зробити було набагато важче, тому новий начальник стрілецького відділу Токійського арсеналу полковник Нарякіра Арісака (він змінив на цій посаді Мурата, який до того часу вже став генерал-майором) вирішив зменшити калібр майбутньої гвинтівки до 6,5-мм. Знову ж таки звернулися до досвіду Європи й з’ясували, що там найменшокаліберним і найслабшим щодо віддачі був італійський 6,5-мм набій від гвинтівки Манліхер-Каркано. У ньому було всього 2,28 г бездимного пороху марки Солеміт, що дозволяло розганяти її 10,45-грамову (при стволі довжиною 780 мм) кулю до швидкості 710 м/с.
Арісака вважав, що цей набій може бути ще слабшим, і помістив у нього лише 2,04 г нітроцелюлозного пластинчастого пороху. Гільза мала довжину 50,7-мм, що дозволяло позначати її параметр як 6,5×50, так і як 6,5×51 мм.
У той час багато метрів зброярської справи з піною біля рота доводили один одному одні – переваги гільзи з закраїною (фланцем), інші – з кільцевою проточкою. Арісака не став обирати, а забезпечив свій набій одночасно й закраїною, щоправда, невеликою, лише трохи більшою за діаметр самої гільзи, і проточкою. Поняття «великий-невеликий» розтяжні, тому є сенс навести дані для порівняння: у набою Арісака фланець виступав на 0,315 мм, тоді як у мосінської гвинтівки на 1,055 мм.
Куля була традиційно тупа, мала мельхіорову оболонку й осердя зі свинцю. Швидкість, яку вона розвивала на вильоті з 800-мм ствола, становила 725 м/сек. Порох із гільзи при такій довжині ствола згорав повністю, тому дульного полум’я при пострілі практично не виникало, а звук його був негучним. Так з’явилася гвинтівка «Тип 30» зразка 1897 року, з якою японські солдати вступили у війну з Росією. І відразу ж після її закінчення, а саме у 1906 році, на озброєння була прийнята нова гвинтівка «Тип 38», покращена за її досвідом.
У тому ж 1906 році одночасно з гвинтівкою Арісака «Тип 38» на озброєння імператорської японської армії був прийнятий і новий набій, тепер уже не з тупокінцевою, а з загостреною кулею масою 8,9 г і з циліндричною донною частиною. Ця куля мала потовщену оболонку у головній частині, але оскільки мельхіор порівняно зі свинцем мав меншу щільність, центр ваги такої кулі зміщувався назад, що позитивним чином впливало на її стійкість на траєкторії й одночасно підвищувало її бронебійні властивості.
У 1942 році мельхіорову оболонку кулі замінили біметалевою – у Японії були серйозні проблеми з сировиною. Заряд із бездимного пороху масою 2,15 г дозволяв розвинути в каналі ствола тиск до 3200 кг/м² і розігнати кулю до 760 м/с. Випускалися набої з трасуючою кулею (яка позначалася зеленим лаком), з бронебійною (чорний лак), з кулею, що мала сталеве осердя (коричневий лак).
А ось це те, чого не було більше ні в однієї гвинтівки світу: кришка ствольної коробки, яка відкривала її одночасно з рухом затвора. Тобто ні бруд, ні пісок, що сипалися при розривах снарядів на голови солдатів, потрапити в механізм не могли.
Для ручних кулеметів виготовляли спеціальні набої з зарядом пороху, зменшеним до 1,9 г, що допомагало японським кулеметникам переносити великий запас набоїв. Набої з меншим зарядом від звичайних не відрізнялися, але мали на коробці спеціальний розпізнавальний знак. Відповідно для тренувальної стрільби використовувався набій, що мав коротку й легку циліндричну кулю, з томпаковою оболонкою й осердям з алюмінію. Для холостої стрільби застосовували набої, у яких куля була скручена з паперу, а такий самий кулеметний набій мав кулю з дерева. Крім того, застосовувалися спеціальні набої для метання гранат із прикріплених на ствол гранатометів. У обоймі японської гвинтівки також було п’ять набоїв, як і в російській.
У роки Першої світової війни випуск «японських набоїв» було організовано не тільки в самій Японії, але й в Англії, де він випускався під позначенням 6,5×51SR і експортувався в Росію, яка закуповувала гвинтівки Арісака в Японії. Під цей самий набій був зроблений і автомат Федорова.
У 1915–1916 рр. набої «Тип 38» вироблялися також і в Росії на Петербурзькому патронному заводі по 200 тисяч штук на місяць. Звичайно, цього було мало, але це було краще, ніж нічого.
Отже, що ж являла собою гвинтівка Арісака «Тип 38» зразка 1905 року? Затвор її сконструйований на основі затвора німецької гвинтівки «Маузер 98», але японці зуміли зробити його більш технологічним, так що за цим показником японська гвинтівка відповідає американському «Спрингфілду» M1903. Гвинтівка, незважаючи на зменшений калібр, вийшла достатньо потужною. Більше того, за досвідом війни було зроблено висновок, що її кулі володіють і хорошою пробивною, і вбивчою дією. Завдяки меншій вазі набоїв японський солдат міг узяти їх більше, ніж солдати інших армій.
Крім того, набої 6,5×50 мм Арісака мали зменшений імпульс віддачі, що позитивним чином позначалося на влучності стрільби. Щоправда, російські газети після війни писали, що «наша рушниця сильніша за японську», однак поняття «сильніша» не означає убивчіша, а ось за цим показником, як це було визначено медиками, що вивчали поранення в шпиталях, обидві гвинтівки були практично ідентичні. Більш зручним був і японський набій. Завдяки невеликому ранту він фіксувався в патроннику по казенному зрізу ствола, що вимагало менших допусків при виготовленні і стволів, і набоїв, що особливо вигідно в умовах тотальної війни. Але одночасно маленький ранець не заважав розташуванню набоїв у магазині, так само як і їх досиланню в ствол.
Рукоятка, що знаходилася в задній частині затвора, дозволяла перезарядити гвинтівку, не відриваючи приклад від плеча, завдяки чому ціль із виду не втрачалася. Схований усередині ложі магазин був добре захищений від механічного впливу й деформації. Скорострільність становила 20 пострілів на хвилину, тобто була більш ніж достатньою.
Чисто суб’єктивно гвинтівка здалася мені зручною і легкою, хоча вага її й становила 4,12 кг. Проте при цьому не було відчуття, що в руки тобі дали важкий залізний «дрин», який одразу ж їх і відтягнув. Було нетрудно переносити її хватом у районі магазину й затвора, тобто в самому центрі ваги, а також наводити її на ціль.
Напівпістолетна шийка приклада дуже зручної форми і дає можливість надійно фіксувати гвинтівку в руках при прицілюванні. Стверджувалося, що кришка затвора голосно стукає, демаскуючи бійця, і що японські солдати її навіть через це знімали. Так, вона трохи клацає, але не голосніше, ніж сам передергуваний затвор, зате плюси такого рішення безперечні. Звичайно, бажано було б із неї постріляти, але чого немає, того вже немає! Щоправда, не можу не відзначити, що з усіх описаних тут раніше гвинтівок (окрім Мартини-Генрі!) ця виявилася найзручнішою «прикладистою», а найгіршим за цим показником – карабін Манліхер-Каркано.
У 1914 році полковником російської імператорської армії В.Г. Фьодоровим був проведений повний цикл випробувань японської гвинтівки «Тип 38», який показав, що вона дуже раціонально сконструйована, тобто від різних зразків зброї дійсно взято все найкраще. Далі у своєму відгуку на гвинтівку він зазначав, що, хоча вона володіє надмірними показниками точності (ось навіть як!), її виробництво обходиться дешевше, ніж гвинтівки Мосіна.
За логікою після цього начебто слід було замінити наш калібр на японський і прийняти на озброєння японську гвинтівку й японські набої, але зрозуміло, що в ході війни зробити це було б неможливо, а після того, як калібр 6,5-мм у нас «пішов», нашим новим військовим знову спало на думку, що «наша рушниця сильніша за японську» й переконати їх В.Г. Фьодорову так і не вдалося! Проте подальші події у зброярському світі показали, що зменшення калібру річ необхідна, так що японці в потрібному тренді, як зараз кажуть, були, виявляється, більше 100 років тому!
