У 2008 році на підприємстві «Севмаш» почалася утилізація атомного підводного човна К-222. На перший погляд це було звичайною подією. Підводні човни, як і будь-яка інша техніка, відпрацьовують свій ресурс і списуються. Далеко не всім підводним кораблям вдається стати музеєм, більшість розпилюють «на цвяхи». Човен К-222, раніше що мав номер К-162, не зміг стати пам’ятником самому собі й пішов на злам. Так сумно скінчилася доля підводного човна-рекордсмена, що дала своїй країні не лише кілька досягнень, а й ряд корисних технологій.
Історія човна К-162 почалася в 1959 році, коли Рада Міністрів СРСР видала постанову «Про створення нового швидкісного підводного човна з новим типом енергетичних установок і розвитку науково-дослідних, дослідно-конструкторських і проєктних робіт для підводних човнів». Перед ЦКБ-16 (нині СПМБМ «Малахіт») було поставлено дуже складне завдання. Потрібно було створити підводний човен, характеристики якого перевищували б дані попередніх субмарин, а також вирішити ряд технічних питань. Основні завдання, які стояли перед конструкторами, виглядали таким чином. Забезпечити можливість ракетної стрільби з підводного положення, а також досягти максимально можливої швидкості підводного ходу. Примітно, що в технічному завданні на новий проєкт був неофіційний заборона на використання наявних матеріалів, обладнання і озброєння. Іншими словами, замовник у лице Міноборони і Радміну бажав бачити зовсім нову конструкцію, виконану з використанням нових технологій.
Головним конструктором проєкту, що отримав індекс 661 і ім’я «Анчар», був призначений Н. Н. Ісанін. Від флоту проєкт курирував капітан 2-го рангу Ю. Г. Ільїнський. Роботи зі створення нового швидкісного човна були дуже й дуже непростими. Те чи інше участь у проєкті брали майже чотири сотні організацій: суднобудівники, металурги, інженери-електронщики тощо. Спільними зусиллями у 1960 році був підготовлений передпроєктний варіант проєкту 661. Примітно, що в ході попередніх робіт опрацьовували майже два десятка основних і допоміжних версій проєкту. На цьому етапі розробки активно обговорювали всі нюанси конструкції і обладнання. Наприклад, в якості основного озброєння для нового підводного човна пропонували нові крилаті ракети «Аметист», старі ракети з надводним стартом, або ж доопрацьовані торпеди з підвищеною дальністю. Крім того, основним матеріалом конструкції могли стати сталь, алюміній або титан. В результаті аналізу можливостей і перспектив кожного варіанта було прийнято рішення зробити новий човен з титану і оснащити його крилатими ракетами «Аметист» з можливістю підводного старту.
Невдовзі після закінчення передпроєктного проектування почалася підготовка повноцінного «білого» проєкту. У 1961-му він був затверджений, і приблизно через рік на Північному машинобудівному підприємстві почалося будівництво головного підводного човна. Варто зазначити, офіційна закладка АПЧ К-162 відбулася лише наприкінці 1963 року. Справа в тому, що в ході збірних робіт перших елементів конструкції виявилися деякі недоліки технічного характеру. На їх виправлення пішло додаткове час. І після вирішення цих проблем будівництво нового підводного корабля йшло довго і з великими складнощами. В першу чергу на затягуванні строків позначився дефіцит титану, який був потрібен не тільки для нового підводного човна, але й для будівництва деяких літаків і ракет. В результаті човен К-162 був спущений на воду тільки в грудні 1968 року.
Проєкт 661 передбачав створення двокорпусного підводного човна з широким використанням в конструкції титанових деталей. Легкий корпус човна мав круглий перетин, але його кормова частина була виконана за схемою «роздвоєна корма». Два обтічники несли в собі вали двох гребних гвинтів, рознесених один від одного на п’ять метрів. Така схема отримала неофіційну назву «штани» і пізніше використовувалася в кількох проєктах підводних човнів. Всередині легкого корпуса був розміщений міцний корпус оригінальної конструкції. У носовій частині субмарини він складався з двох частково перекриваючихся горизонтальних циліндрів (перетин такої конструкції нагадує цифру 8). Кожен з них мав діаметр у п’ять з половиною метрів, але через перекриваючі перетини висота всієї конструкції дорівнювала дев’яти метрам, що відповідало діаметру циліндричної середньої і кормової частини міцного корпуса. Цікаво, що «труби» носової частини міцного корпуса вважалися окремими відсіками. У верхньому циліндрі — першому відсіку човна — розмістили торпедні апарати калібру 533 міліметри, запас торпед, пристрої заряджання тощо. Крім того, в першому відсіку перебував пост управління ракетами. Другий відсік містив частину акумуляторних батарей і гідроакустичну апаратуру. У третьому відсіку (знаходився відразу після «вісімкообразної» частини міцного корпуса) розміщувалися житлові приміщення і інші акумулятори. Четвертий відсік призначався для центрального поста, поста управління енергетичною установкою і кількох допоміжних приміщень. П’ятий відсік відводився під реактор, шостий — під турбіни, сьомий — під турбогенератори і розподільні щити, а в восьмому розташовувалися компресори, допоміжне обладнання тощо. Нарешті, у кормі, в дев’ятому відсіку монтували приводи рулів. Носові горизонтальні руля були розміщені в передній частині човна і при необхідності піднімалися під легкий корпус.
При розробці реактора для проєкту 661 розглядалися два варіанти: водо-водяний і з металевим теплоносієм (сплав свинець-вісмут). В результаті порівняння складності конструкцій і перспектив був обраний перший варіант. При меншій ефективності такий реактор міг бути зроблений протягом кількох місяців і не вимагав додаткових витрат часу і грошей. В результаті човен отримав два реактори з власними паропродукуючими установками (В-5Р, 250 тонн пари на годину), турбозубчасті агрегати ГТЗА-618 і турбогенератори змінного струму (380 вольт, 50 герц) ОК-3 потужністю по 3000 кіловат кожний. Незважаючи на застосування вже освоєної водо-водяної схеми, в конструкції реакторів човна проєкту 661 було використано кілька оригінальних технічних рішень, що підвищили ефективність роботи. Нарешті, досить сміливим рішенням стало виключення з складу енергетичного обладнання резервних дизельних генераторів. На випадок проблем з головною енергетичною установкою підводний човен оснащувався двома групами срібно-цинкових акумуляторів по 152 елементи в кожній.
Новий проєкт високошвидкісного підводного човна передбачав використання новітніх електронних систем. Так, навігацію в надводному і підводному положеннях планувалося здійснювати за допомогою всеширотної системи «Сигма-661», автоматичне управління по курсу і глибині покладалося на комплекс «Шпать», а загальнокорабельні системи і пристрої керувалися за допомогою системи «Сигнал-661». «Вухами» нового підводного човна був гідроакустичний комплекс МГК-300 «Рубін». Він міг одночасно супроводжувати дві цілі і при цьому видавати дані по них на систему керування озброєнням. Виявлення мін здійснювала система «Радіан-1». Для візуального спостереження за оточенням планувалося оснащувати підводний човен проєкту 661 перископом ПЗНС-9 зі вбудованим обчислювачем координат. Нарешті, до складу обладнання човна включили дві радіолокаційні станції і систему визначення державної належності «Ніхром».
У першому відсіку човнів проєкту 661 розмістили чотири 533-мм торпедні апарати з допоміжною апаратурою і боєкомплектом у 12 торпед. Управління торпедною стріляниною покладалося на комплекс «Ладога-П-661», а конструкція апаратів дозволяла вести атаку цілей з глибини до 200 метрів. Основним озброєнням човнів проєкту 661 мали стати протикорабельні крилаті ракети П-70 «Аметист», розроблені в ОКБ-152 під керівництвом В. Н. Челомея. У носовій частині човна, по боках від «вісімки» перших двох відсіків, розміщувалися десять контейнерів з ракетами, по п’ять на борт. Ракети призначалися для пуску з підводного положення. Для цього човен повинен був вийти на глибину в 30 метрів і заповнити контейнер водою. За командою екіпажу підводного човна ракета виходила з контейнера за допомогою стартового двигуна, а після підйому в повітря вмикався маршевий твердопаливний двигун. Усі ракети можна було випустити двома залпами з перервою в кілька секунд. Незважаючи на складнощі з розробкою і випробуваннями, ракета «Аметист» стала першою у світі протикорабельною ракетою з підводним стартом. Примітно, що контейнери ракет розташовувалися не вертикально, а під кутом у 32,5° до основної площини підводного човна. Справа в тому, що при вертикальному старті довелося б ускладнити систему керування ракетою для виведення її на горизонтальну низько висотну траєкторію. При нахиленому старті це завдання було значно простіше, що й вплинуло на розміщення ракетних контейнерів.
Складність розробки і будівництва нового човна, в конструкції якого переважали титанові деталі, призвела до досить великої вартості проєкту. Через це ще до завершення збірки підводний човен К-162 прозвали «Золотою рибкою», натякаючи на вартість металевого сировини. Тим не менш, наприкінці 1968 року субмарину спустили на воду, а трохи пізніше почалися її випробування. У 1969 році в ході випробувань К-162 змогла досягти підводної швидкості в 42 вузли (близько 78 км/год). При цьому енергетична установка працювала лише на 80% від повної потужності. Таким чином, розрахунковий показник максимальної швидкості, заданий початковим технічним завданням, був перевищений на чотири вузли.
18 грудня 1970 року, введена до складу ВМФ СРСР підводна лодка встановила світовий рекорд швидкості, який досі не побитий. При ручному керуванні турбозубчастим агрегатом і захистом реактора вдалося вивести енергетичну установку на 97% від максимальної потужності. На глибині в 100 метрів це дозволило човну розігнатися до 44,7 вузла (82,8 км/год). До і після К-162 жодна підводна лодка у світі не ходила з такою швидкістю. При розгоні до високих швидкостей спостерігалося кілька цікавих явищ. Наприклад, при досягненні порога в 35–36 вузлів з’являвся гідродинамічний шум від завихрень зустрічного потоку, що обтікав човен. Це несподіване явище могло демаскувати підводний човен при виконанні бойового завдання, однак його вважали достатньою платою за високу швидкість. Крім того, в ряді випадків човен міг відірватися від переслідування кораблями противника.
Незабаром після встановлення секретного рекорду в екіпажа човна К-162 з’явилася можливість перевірити швидкісний потенціал на практиці. Восени 1971 року, під час походу К-162 в Атлантичний океан, перетнулися шляхи радянської субмарини і американського авіаносця «Саратога». У результаті цього в бортовому журналі американського корабля з’явився запис, що протягом кількох годин він намагався відірватися від невідомого підводного човна, але не зміг зробити цього навіть на повному ходу, на швидкості в 30 вузлів. Підводний човен, своєю чергою, маневрував навколо авіаносця, але не відставав. Командир К-162 капітан 1-го рангу Ю. Ф. Голубков після цього випадку відзначив, що характеристики човна дозволяли вибирати найбільш зручну позицію для атаки ворожих кораблів.
Служба підводного човна К-162 з перервами на ремонт тривала до 1984 року, коли її поставили на прикол. У 1978 році човен перейменували в К-222, під цим номером вона й завершила свою службу. У березні 1989 року «Золоту рибку» виключили зі складу бойового флоту, а за десять років спустили прапор. Далі кілька років К-222 простоювала біля пірсу в очікуванні утилізації, яка почалася у 2008 році.
Підводний човен К-162 або К-222 так і залишився єдиним кораблем проєкту 661. Одночасно з високими ходовими характеристиками він виявився надто дорогим для масового виробництва. Міцний титановий корпус, при всіх його перевагах, був дуже складний у виготовленні. Крім того, до кінця 1980-х років застаріло головне озброєння човна — ракети П-70 «Аметист». Також варто відзначити, що до того часу у потенційного супротивника з’явилися нові гідроакустичні системи, здатні гарантовано виявляти К-162 на досить великих відстанях. Висока шумність човна на великих швидкостях лише погіршувала цю ситуацію. У світлі розвитку протичовнової авіації у швидкісного підводного човна просто не залишалося шансів. Тому «Золоту рибку» так і залишили в самотності, а потім списали.
Проте досвід, отриманий при конструюванні і будівництві К-162, не пропав даремно. Наработки по титанових конструкціях активно використовувалися в кількох наступних проєктах, а озброєння у вигляді ракет П-70 застосовувалося на підводних човнах проєкту 670 «Скат».
